История культуры Украины

1 класс КДС

 

Билет №1

1. Вступ. Історична наука про цілісність Української культури.

Киевскую Русь и украинские, и русские историки рассматривают как неотъемлемую часть истории своих народов. Разумеется, тут не обошлось без дебатов на тему о том, кто имеет больше прав на это наследие.

В XIX в. русские историки, и особенно последователи так называемой юридической школы, вершиной исторического прогресса считали создание государства. Они заявляли, что поскольку россияне - единственный из восточнославянских народов, создавший государство современного типа, то и главная нить исторического развития именно от этого государства должна быть протянута в прошлое - через Московскую Русь к Киевской, т. е. к древнейшей государственности восточных славян. Соответственно украинцы и белорусы, не создавшие собственного государства, официальными наследниками Киевской Руси считаться не могут. А такой влиятельный историк, как Михаил Погодин, пошел еще дальше, утверждая не только государственную, но и этническую преемственность России по отношению к Киевской Руси. Согласно выдвинутой им гипотезе, после разрушения Киева монголо-татарами в 1240 г. уцелевшая часть жителей подалась на север, в сердце матушки-России. И этой многократно с тех пор опровергнутой теории до сих пор придерживаются целый ряд историков как в России, так и за ее пределами.

Но в XIX в. растет национальное самосознание и в Украине. Отсюда неизбежное недовольство тем, что-русские присвоили себе "киевскую славу". Наконец, в 1906 г. самый выдающийся украинский историк, Михайло Грушевский, выступил с хорошо аргументированной критикой традиционной схемы "истории государства Российского".

В отличие от русских "государственников" Грушевский был "народником" и усомнился именно в том, что для его оппонентов не подлежало никакому сомнению: в праве сводить все богатство исторического процесса к прогрессу государств.

Но разве не важнее для истории народ? Народ, связанный этническим родством, живущий на земле своих предков, из поколения в поколение накапливающий свой национальный опыт,- он-то и является стержнем истории!.. Грушевский предположил, а затем (уже в наше время) целым рядом археологических и антропологических исследований было подтверждено, что от антов VI в. до украинцев ХХ-го основной этнический тип населения мало изменился на большей части территории Украины. Что до опустошений и миграций монгольского периода, то, по мнению Грушевского, они не были столь велики, как полагали русские историки XIX в. Если какая-то часть населения и покидала обжитые места в Центральной Украине, то она же и возвращалась обратно, лишь только обстановка на родной земле становилась чуть спокойнее. В общем, по Грушевскому, который вдобавок, как мы помним, был последовательным антинорманистом, современные украинцы - самые прямые и непосредственные потомки полян, сыгравших решающую роль в становлении Киева. Стало быть, "киевская слава" лежит в сфере исторического самосознания украинского народа.

Грушевский также полагал, что приписывать киевскому периоду центральное место в истории России значило бы не только приуменьшать самобытный вклад поляно-украин-цев, но и обременять прошлое русского народа, так сказать, бесплатным приложением, мешающим поиску собственных корней. Уж если на то пошло, и у киевской "государственности" были куда более прямые наследники, чем Ростов, Суздаль, Владимир, Тверь и Москва. Куда более важную и значительную часть киевского наследия сохранили Галицко-Волынское княжество и за ним - Великое княжество Литовское с его сильными украинскими и белорусскими элементами. Каково же, по Грушевскому, отношение истории России к истории Киевской Руси? Точно такое же, каково отношение истории Франции к истории Римской империи. Как Галлия - бывшая провинция Рима - обязана ему многими элементами своего последующего общественно-политического уклада, законодательства и культуры, так же точно многим обязана Киеву Москва. Но второй акт той исторической драмы, начал(r) которой было положено в Киеве, разворачивался вовсе не в Москве. Московский период не был продолжением киевского. И хоть Москва многое позаимствовала у Киева, настоящее объяснение ее истории, по мнению Грушевского, следует искать путем внимательного изучения географических, политических и этнических условий Северо-Восточного региона.

Возможен ли компромисс между двумя крайними точками зрения, высказанными "в деле о спорном наследстве" обеими претендующими на него сторонами в XIX - начале XX в.? На первый взгляд, такой компромисс был найден в официальной советской историографии. Как доказывали советские историки, создателями Киева в равной мере должны считаться предки всех трех восточнославянских народов (украинцев, русских, белорусов) - население Киевской Руси, так называемый древнерусский народ. При этом постоянно подчеркивались однородность населения и единообразие культуры, языка, обычаев и политико-экономических условий на всей территории Киевской Руси. А естественные сомнения в отсутствии на протяжении всего этого громадного пространства каких-либо региональных особенностей и отличий числились по разряду "буржуазного национализма". Складывалось впечатление, что трогательное единство "древнерусского народа" есть не что иное, как проекция в прошлое "новой исторической общности - советского народа".

Как бы то ни было, официальная теория советских историков постепенно вытеснила некогда общепринятую точку зрения официальных русских историков XIX в.- на нынешний взгляд безосновательную хотя бы уже потому, что Киев пал задолго до формирования всех трех современных наций. Которой же из них, в самом деле, принадлежит его древняя история? Быть может, подобно истории Древнего Рима, она принадлежит... истории? Вопрос риторический. Но вот отнюдь не риторические вопросы, на которые советская историография за все годы своего существования так и не смогла дать внятных ответов. Почему на базе восточнославянских племен возникли именно три нации - не больше и не меньше? И какова все-таки роль в этом процессе их прошлого - эпохи Киевской Руси? Не принимать же всерьез ответы о нашествии монголо-татар и об отделении будущих украинского и белорусского народов от будущего русского в литовско-польском государстве? Кстати, эти ответы находятся в вопиющем противоречии и с марксистским пониманием истории, которого во всех иных случаях советские ученые строго придерживались, всегда подчеркивая, что нации развиваются под влиянием прежде всего внутренних социально-экономических факторов. А тут все выходит наоборот: мол, если бы не монголо-татары и литовцы (т. е. факторы явно внешние), не развиться бы трем нациям из "древнерусской народности"...

Короче говоря, все эти "споры о наследстве" доказывают лишь одно - а именно то, насколько трудно отделимы чисто научные проблемы от политических и идеологических, когда речь заходит об истории Киевской Руси.

 

2. Козацькі літописи. "Українське бароко". Театральне мистецтво.

Українська архітектура та образотворче мистецтво другої половини XVII - XVIII ст. розвивалися під потужним впливом мистецтва бароко.

Бароко в перекладі з італійської означає химерний, чудернацький. Так називають мистецький стиль, який панував у Європі від кінця XVI майже до кінця XVIII ст. Найяскравіше він утілювався в архітектурі: бароковим спорудам притаманні нагромадження розкішних оздоб, підкреслена декоративність, грандіозність.

Прикметні риси європейського бароко в українській архітектурі набули яскравої своєрідності. Тому дослідники українських барокових споруд послуговуються терміном українське, або козацьке, бароко. Найбільшою самобутністю відзначаються барокові споруди на землях Гетьманщини й Слобідської України за часів гетьмана Івана Мазепи. Проте пам'ятки української барокової архітектури збереглися і в Західній Україні та в дерев'яному народному будівництві всіх українських земель.

Справжніми шедеврами світової архітектури є українські барокові споруди - Софійський та Михайлівський Золотоверхий собор в Києві, Хрестоздвиженський у Полтаві (1709 р.), Покровський у Харкові (1689 р.). Георгіївський собор Видубицького монастиря в Києві (1696-1701 рр.), церква Всіх святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври (1696-1698 рр.), церква Катерини в Чернігові (1716 р.), Преображенська церква у Великих Сорочинцях (1732 р.), собор св. Юра у Львові (1747-1762 рр.).

Найвідоміший архітектор українського бароко - Іван Григорович-Барський. Він спорудив, зокрема, дзвіницю Кирилівського монастиря, Покровську церкву й церкву Миколи Набережного на Подолі в Києві. Іншим визначним будівничим доби бароко був Степан Ковнір. Одна з найкращих споруд Ковніра - корпус на території Києво-Печерської лаври, названий його ім'ям.

Протягом XVII-XVIII ст. в Україні розвивалася скульптура. Автором численних іконостасів і скульптур, зокрема у Хрестоздвиженському соборі в Полтаві, у Мгарському монастирі, церкві св. Покрови в Ромнах, був Сисой Шалматов. Талановиті скульптори працювали і в Західній Україні, з-поміж яких найвидатнішим був Йоган Пінзель, автор скульптурного оформлення Святоюрського комплексу у Львові та ратуші в Бучачі.

За тих часів бурхливо розвивалася гравюра. Великої слави зажили українські художники-графіки Олександр та Леонтій Тарасовичі. У 1702 р. в Києві вийшов друком "Києво-Печерський патерик" із 40 гравюрами Леонтія Тарасевича. Неперевершеним гравером був Іван Щарський. У гравюрах цього майстра складні рослинні орнаменти поєднуються з античними, глибоко символічними сюжетами й реалістичними зображеннями. Так у графіці втілювалися закони мистецтва бароко.

Нові мистецькі принципи поступово поширювалися в іконописі. Своєрідне поєднання іконописних традицій із тогочасними художніми досягненнями спостерігалось у творчості Івана Рутковича та Йова Кондзелевича - найвидатніших іконописців козацької доби. Пензлю Рутковича належить частина ікон з іконостасів у селах Водиця-Деревяянська, Воля-Висоцька (Львівська обл.) та в с. Потеличі (Львівська обл.), а також іконостас церкви Різдва Христового у Жовкві. Йов Кондзелевич (1667 - після 1740) - автор ікон із Богородчанського іконостаса, виконаного для Манявського скиту.

Від тих часів збереглося багато безіменних іконописних шедеврів. Найчастіше народні іконописці зверталися до образу Божої Матері. На іконах козацької доби Богородицю зображено в національному українському вбранні на тлі золоченого різьбленого рослинного орнаменту. Великого поширення в Україні набула ікона Покрови. Образів Покрови збереглося чимало. У нижній частині таких ікон подавалися реалістичні зображення представників козацької старшини, кошових отаманів, гетьманів. Приміром, збереглася ікона Покрови Богородиці із зображенню Богдана Хмельницького. Ще на одному образі з-поміж козаків, які просять захисту в Богородиці, зображено останнього кошового Петра Каднишевського.

Велику популярність мав за тих часів світський портретний живопис. Портрети замовляли представники козацької старшини, власне, тому їх і називають козацькими. Чудовим зразком козацького портрета є зображення стародубського полковника Михайла Миклашевського початку XVIII ст. та знатного військового товариша Григорія Гамалії кінця XVII ст.

Надзвичайну популярність мали в Україні народні картини "Козак Мамай". Протягом XVIII ст. зображення козака Мамая можна було побачити в кожній українській хаті. Козаків малювали олійними фарбами на полотні, стінах, дверях, віконцях, кахлях, скринях, посуді й навіть на вуликах, вважаючи символічне зображення Мамая оберегом.

Наснажене животворними визвольними ідеями XVII ст., духовне життя українців у XVIII ст. хоч і зазнавало всіляких утисків з боку держав-колонізаторів, проте залишалося розмаїтим і доволі багатим. Найкращі здобутки українських митців XVIII ст. - архітектура бароко, картини "Козак Мамай" та ікони народних майстрів не тільки не втратили своєї мистецької вартості, а й увійшли до золотої скарбниці світової культури, навіки прославивши своїх творців і народ, що їх виплекав.

 

В течение XVIII в. и в области образования произошел поворот на 180 градусов: ведущие учебные заведения империи находились теперь не в Украине, а в России.

Культурные достижения. Примерно с середины XVII и до конца XVIII в. художественное и интеллектуальное творчество украинцев было так или иначе обусловлено развитием стиля барокко. Появление этого стиля тесно связано с той удивительной эпохой и ее потрясающими событиями, и сам он помогал лучше выразить и понять дух эпохи. Удовлетворяя вкусы знати, барочный стиль подчеркивал величие и роскошь, подавал жизнь как увлекательное театральное действие, а талантливо разыгранный в пышных декорациях спектакль умел превратить в живую жизнь. Содержанию он предпочитал форму, простоте - сложность, новизне - синтез.

По-видимому, последнее предпочтение и сделало барокко особенно привлекательным для украинцев. Само промежуточное положение между православной восточной и латинизированной западной культурой естественно склоняло их к синтетическому мышлению и требовало синтетического стиля. Барокко не принесло в Украину новых идей - скорее оно предложило новые приемы, такие как парадокс, гипербола, аллегория, контраст, и эти приемы помогали культурной элите четче уяснять, яснее толковать, тщательнее разрабатывать старые истины.

Кстати, многие представители этой элиты не были "украинцами" - в том смысле, что жили вовсе не местными интересами и не национальными проблемами. Они мыслили либо общеправославными, либо общеимперскими категориями. В XX. в. некоторые историки культуры задним числом поругивали барочных интеллектуалов за беспочвенность, бесплодность и оторванность от жизни. Но барокко, как бы то ни было, вернуло украинской культуре динамизм, стремление к блеску и совершенству, тяготение к диалогу с Западом. Пройдет немало времени, прежде чем Украина вновь заживет столь кипучей интеллектуальной и культурной жизнью, какой она жила в эпоху барокко.

Литература и искусство. Все эти особенности барочного стиля отразились в творчестве так называемых "перелетных птиц" - украинцев, получивших образование в польских или западноевропейских университетах, а затем вернувшихся в Киев и преподававших в академии. Эти "европейские умы" высоко ценил Петр I, который возлагал на них большие надежды, поручая их попечению важнейшие церковные и культурно-образовательные учреждения в России. Особую известность среди них получили Феофан Прокопович, Стефан Яворский, Дмитро Туптало, Симеон Полоцкий, но было и много других, быть может, не столь известных. Во всяком случае, между 1700 и 1762 гг. более 70 украинцев и белорусов занимали высшие церковные должности в Российской империи. И хотя русских в империи, естественно, было намного больше, они за то же время сумели выдвинуть на такие должности всего лишь 47 человек.

Достигая вершин карьеры на севере и проводя там большую часть жизни, "перелетные птицы" все же успевали кое-что сделать и за свои киевские годы. Например, Прокопович еще в то время, когда преподавал пиитику в Киевской академии, написал свою знаменитую драму "Владимир" (1705), воспевающую крещение Руси. Интересно, что это патриотическое произведение, где Киев назван "вторым Иерусалимом", Прокопович посвятил одновременно Петру и Мазепе, а любовь к Киеву отнюдь не помешала автору "Владимира" стать главным идеологом петровских реформ, направленных на централизацию и секуляризацию общества. Стефан Яворский, ректор Киевской академии и автор элегантных стихотворений на украинском, польском и латыни, в 1721 г. занял высший пост в русской церкви. Уже в России он написал "Камень веры" - пылкий трактат против протестантизма.

Выходили из Киевской академии и писатели иного рода. Это были не священники и не учителя академии, а те выпускники или недоучившиеся студенты, которые духовной стезе предпочли карьеру казацких хорунжих и писарей. Научившись кое-чему у своих профессоров, они отнюдь не заразились их любовью к богословским диспутам и цветистым панегирикам. Увлеченные проблемами своей современности и ближайшей истории, эти академисты становились казацкими летописцами.

Интереснейшим из них был Самийло Величко. Его четырехтомное "Сказание о войне казацкой с поляками через Зиновия Богдана Хмельницкого", законченное в 1720 г., охватывает события 1648-1700 гг.

Другой знаменитый образец того же жанра создал Григорий Грабянка. Его "летопись" посвящена тому же периоду и, согласно прямому указанию автора, преследует цель убедить читателя в том, что украинцы ни в чем не уступают другим народам. Анализируя недавнее прошлое, Грабянка, как и Величко, решительно поддерживает притязания старшины на социально-экономическое и политическое господство в Украине.

Процесс постепенной ликвидации Гетманщины также нашел отклик в литературе. Так, в 1762 г. переводчик генеральной канцелярии Семен Дивович написал длинную полемическую поэму "Разговор Великороссии с Малороссией", в которой отстаивал право Украины на автономию. В том же духе писал свои сочинения Григорий Полетика. Яркое представление о менталитете казацкой элиты дают сохранившиеся дневники и записки Миколы Ханенко, Якова Марковича и Пилипа Орлика.

Высокого уровня достигло в XVIII в. украинское искусство. Особых успехов украинцы, большая часть которых работала в России, добились в музыке. Композиторы Дмитро Бортнянский, Максим Березовский и Артем Ведель заложили основы знаменитого украинско-русского хорового церковного пения. В своих произведениях они вдохновлялись украинскими народными мелодиями. Широкое признание получили живописец Дмитро Левицкий и архитектор Иван Григорович-Барский. Еще в начале века, благодаря щедрости гетмана Мазепы, по всей Украине было возведено множество храмов в стиле так называемого "казацкого барокко" - одновременно более строгом и более элегантном, чем тогдашние образцы барочного стиля в западноевропейской архитектуре. Шедевры позднего барокко появились в Украине во второй половине XVIII в.- такие как Успенский собор Киево-Печерской лавры, Андреевская церковь в Киеве и собор св. Юра во Львове. По городам и селам распространялся народный театр - вертеп, а по праздникам, выходя из церкви, люди останавливались на площади послушать странствующего кобзаря или бандуриста.

Григорий Сковорода (1722-1794). (см. Билет №2.2)

Театр. Основою українського театру стали народні ігри й обряди, в яких драматична дія поєднувалась з діалогами, співами, танцями, перерядженням тощо. Театралізовані видовища ("Коза", "Піп і смерть") відбувалися на майданах і ярмарках, збирали багато глядачів серед селян, міщан, козаків, шляхти.

У XVIII ст. виник також кріпосний театр. У маєтках багатих поміщиків і промисловців влаштовувались видовища, в яких були зайняті кріпаки. Згодом театри діяли переважно в містах. У 1789 р. в Харкові виник перший постійний театр в Україні. У ньому, крім місцевих акторів, виступали митці з Москви й Петербурга.

В Острозькій школі, Київському колегіумі, братських школах влаштовувалися свої театралізовані вистави - так звані шкільні драми. Ставилися драматичні твори на релігійні або міфологічні теми. Акторами виступали здебільшого учні й студенти. Серед таких вистав були відомі на той час драми невідомих авторів- "Слово про збурення пекла", "Трагедія руська", а також "Роздуми про муки Христа, спасителя нашого" Іоаннікія Волковича. В антрактах драм ставилися комедійні інтермедії (п'єси-вставки) на побутові теми.

У той час виник і вертеп - ляльковий театр. Вертепи відбувалися у спеціально зробленій двоповерховій дерев'яній скрині: вистави на верхньому поверсі на релігійні сюжети, а на нижньому - з народного життя. Вертеп користувався популярністю у дорослих і особливо у дітей.

Білет №2

1. Релігія слов'янських племен. Мистецькі набутки слов'ян.

Символічні знаки давніх слов'ян. За первісного суспільства роди і племена на території України використовували знаки-символи, що відображали їхні вірування, місця проживання, певні особливості життя й діяльності. Спочатку це були прості малюнки: хрести, ромби, квадрати, кола та інші фігури. Згодом вони ускладнювалися й урізноманітнювались. З'явилися зображення небесних світил (Сонце, Місяць, зірки), звірів (мамонти, олені, вовки, собаки, леви), птахів (орли, круки), худоби (бики, коні, вівці, кози, свині), ідолів (богів язичницької віри).

Роди і общини, а також і племена східних слов'ян визначали собі певні знаки-емблеми, що відрізняли їх від сусідів. Такі знаки ставилися на межах земель, лісів, біля озер, річок, на знаряддях праці, зброї, предметах побуту, купецьких товарах для продажу тощо. Таврові знаки ставили на своїй худобі скотарі, на виробах ремісники, на шкурах звірів мисливці, на бортних деревах і вуликах-дуплянках бджолярі. Ці тавра мали їх охороняти від крадіжок.

Символами влади родових і общинних старійшин та племінних вождів часто вживалися мідні, бронзові або залізні тризубці у вигляді вил-трійчаток (вони зберегли цю форму до наших часів). Археологи знаходили їх при розкопках городищ на Київщині (Хотівське), Черкащині (Мартинівське), Полтавщині (Перещепинське).

У зарубинецьку і черняхівську епохи слов'яни-язичники ' у священних місцях (капищах) ставили кам'яні фігури ідолів (богів), яким вони вірували. Археологи виявили такі витвори по 2-3 м заввишки у с. Іванівці (Хмельниччина) над Дністром. Біля гори Богит на дні р. Збруч знайдено кам'яну фігуру Рода-Святовита із зображенням одинадцяти людських постатей-богів. Подібні фігури ставилися і в капищах на Подніпров'ї. Слов'яни виготовляли також амулети-обереги, щити і мечі, прикраси із зображенням язичницьких символів. Слов'янська символіка мала значну культурну цінність.

Культура, побут, звичаї та вірування слов'ян. Розвиток духовної культури і вірувань давніх східних слов'ян, які жили на сучасній території України, був тісно пов'язаний з їхньою господарською діяльністю. Важливе місце у житті східних слов'ян займали численні обрядові свята, що відносилися до настання весни й початку польових робіт (веснянки), літнього сонцестояння (Івана Купала), збору врожаю, а також зимові щедрівки, колядки тощо. Весільні свята супроводжувалися піснями, танцями, хороводами, поховальні обряди - голосіннями.

Вірування слов'ян називали язичництвом. Вони обожнювали Сонце, Місяць, явища природи, річки, озера, ліси. Одним з головних богів у слов'ян вважався Велес -захисник худоби. Дажбог уособлював Сонце, Сварог - вогонь, Перун - грім. Прокопій Кесарійський зазначав: "Вони поклоняються рікам, і німфам, і всяким іншим демонам, приносять жертви всім їм і за допомогою цих жертв проводять ворожбу".

Давні слов'яни вірили в загробне життя, про що свідчать уже згадані поховальні обряди. Особливо урочисті похорони влаштовувалися князям і знатним дружинникам, у могилах яких археологи знаходять багато дорогоцінних речей, зброю, одяг, предмети домашнього вжитку, залишки продуктів харчування тощо. Князівські могили насипали висотою іноді до десятків метрів, потім влаштовували там тризну - поминки. У похованнях простих людей виявляються лише знаряддя праці та речі домашнього вжитку.

У прикладному мистецтві слов'ян простежуються своєрідні стилі - "звіриний" (зображення фігур людей, коней, худоби, звірів, плазунів, птахів) і "геометричний" (створення орнаментів з трикутників, ромбів, квадратів). Зображення на знаряддях, зброї, прикрасах, предметах побуту відтворювали картини з життя слов'ян, зокрема їхню працю і боротьбу з ворогами.

Існувало в слов'ян і музичне мистецтво. Візантійський історик VII ст. Феофілакт Сімекатта у творі "Історія" повідомляв про взяття візантійцями в полон трьох слов'янських гуслярів.

Отже, слов'яни здавна розселялися в Східній Європі і на території сучасної України; їх племена займалися землеробством, скотарством, ремеслами, торгівлею. Слов'янські родові общини поступово перетворювалися в сусідські, з'явилися приватна власність і майнова нерівність. Утворювалися державні союзи племен на чолі з правителями-князями, в руках яких зосереджувалися влада і багатства.

 

2. Григорій Сковорода - просвітитель, філософ, поет.

Григорий Сковорода (1722-1794). Несомненно, наиболее самобытным украинским интеллектуалом того времени был Григорий Сковорода. Сын бедного казака с Левобережья, Сковорода в 12-летнем возрасте поступает в Киево-Могилянскую академию. Учился он долго и разнообразно - то в академии, то на Западе - и, как утверждает легенда, чередовал лекции со странствиями по всей Центральной Европе, "чтобы лучше познать людей". Выучив латынь, древнегреческий, польский, немецкий и старославянский языки, он прекрасно знал философские труды древних^ и новых авторов. Между 1751 и 1769 гг. Сковорода с перерывами преподает в Переяславском и Харьковском коллегиумах, однако необычность его философских взглядов и педагогических методов вызвала гонения со стороны духовных иерархов. В конце концов Сковорода был вынужден оставить официальную педагогику и начать жизнь странствующего философа.

Сковороду называют "украинским Сократом". Пешком обходя родное Левобережье и Слобожанщину, встречаясь с самыми разными людьми, он со всеми вступал в диспуты, у всех выпытывал их взгляды на жизнь. Свои беседы философ заводил и на ярмарке, и в дороге, и на отдыхе в деревенском саду. Больше всего его занимал вопрос о человеческом счастье: как люди понимают его, как добиваются, и в чем на самом деле состоит предназначение и счастье человека. По Сковороде, ключ к счастью - в самопознании и следовании тому пути, к какому каждый "по естеству своему" предназначен. Не нужно человеку ни богатства, ни славы, главное - быть независимым от "мира" и мирских забот. Такие убеждения привели философа к открытой критике старшины и духовенства за то, что они угнетали крестьян.

Творческое наследие Сквороды весьма разнообразно: тут и стихи, и басни, и учебники по этике и поэтике, и философские трактаты. Живя в гармонии с тем, что он так активно проповедовал, странствующий философ заслужил любовь простого народа, а многие его высказывания вошли в народные песни и думы. На могиле своей Сковорода завещал написать: "Мир ловил меня, но не поймал".

Білет №3

1. Особливості Трипільської культури і Черняхівської культури.

Племена доби трипільської культури. За чотири тисячі років до нашої ери первісні люди освоїли перший метал - мідь, який легко піддавався обробці. З нього виготовляли знаряддя праці, зброю і прикраси. Але поряд з мідними виготовлялися предмети й з каменю. Період, коли співіснували вироби з міді й каменю, археологи назвали мідно-кам'яним віком (енеолітом). Саме в цей період на території України жили численні племена трипільської культури (назва від с. Трипілля на Київщині, де наприкінці XIX ст. археолог В. Хвойко досліджував їх поселення). Протягом 4-2 тисячоліть до н. е. трипільці розселилися на великій території: в басейнах річок Прута, Дністра, Південного Бугу, Дніпра, а також на Волині, Поділлі, у Північному Причорномор'ї та інших місцевостях.

Археологи дослідили не менше двадцяти великих трипільських поселень й знайшли там немало важливих матеріальних пам'яток трипільської культури: житла, господарські будівлі, вогнища, культові місця, знаряддя праці, зброю тощо.

Трипільські поселення розташовувалися переважно на берегах річок або на важкодоступних горбах і на ранньому етапі складалися з 10-15, а в період розквіту трипільської культури - з кількох сотень глинобитних жител, які обігрівалися печами й мали круглі вікна. Деякі поселення мали оборонні рови і вали.

Головним заняттям трипільців було землеробство й скотарство; мисливство, рибальство і збиральництво відігравали допоміжну роль. В орному землеробстві використовувалися рала і мотики, а тягловою силою були воли. Вирощувалися ячмінь, пшениця, просо та інші культури. Рогові або дерев'яні серпи з крем'яними вкладишами служили трипільцям для збирання врожаю. Зерно перемелювалося ручними кам'яними зернотерками. Трипільці розводили велику рогату худобу, свиней, овець, кіз. Приручали також диких коней. Знаряддя праці виготовлялися з каменю і міді, кісток і рогів тварин: скребачки, ножі, різці, сокири, шила, мотики, молотки тощо. Для виробництва полотна використовувалися примітивні ткацькі верстати, що засвідчує початок ремісництва. Трипільці винайшли перший механічний пристрій - лучковий дриль з крем'яним свердлом.

Посуд виліплювався з глини і випалювався в горнах: горщики, миски, чаші, глечики, амфори, великі макітри для зберігання води і зерна тощо. Ці вироби прикрашалися орнаментом або багатобарвним розписом. На посуді зображались птахи, тварини, люди, дерева, зірки, Сонце, Місяць тощо. Загалом матеріальна культура трипільців була досить високою.

Трипільські племена відіграли визначну роль у формуванні первісного суспільства на території України й були найдавнішими предками слов'ян-праукраїнців.

 

Доба черняхівської культури. Поступово в житті первісних людей родові общини втрачали свою колишню замкнутість і почали об'єднувати не тільки родичів, а й сусідів. Утворювалися, по суті, нові об'єднання - територіальні, або сусідські общини, які складалися з господарств окремих сімей. Орна земля та угіддя общин нерідко ділилися між сім'ями, а вироблені ними продукти ставали їхньою приватною власністю.

У 1899 р. В. Хвойко відкрив біля с. Черняхова (Київщина) пам'ятки культури слов'янських племен, що жили на Подніпров'ї і Подністров'ї у II-VII ст. Відтоді на території України археологами досліджено понад 2 тис. поселень черняхівської культури. Вони засвідчували порівняно високий рівень орного землеробства (використання рала із залізним наральником), скотарства, ремісництва (розвинуте гончарство, виплавка і обробка металів, виробництво скла, виготовлення речей з дерева тощо). Слов'янські племена черняхівської доби підтримували зв'язки з сусідами: скіфами, сарматами, готами, аланами, таврами та іншими, а також з населенням східних провінцій Римської імперії (про це свідчать знахідки римських монет). Вони торгували там хлібом, худобою, медом, воском, хутрами, рибою, продавали полонених у рабство.

Сучасні археологи висловили обгрунтовану думку про те, що слов'янські племена черняхівської культури називалися антами. Антське суспільство мало певну державну організацію і базувалося головним чином на ранніх феодальних відносинах. Візантійські джерела та археологічні дослідження зафіксували там і наявність решток первіснообщинної організації життя, ознак рабовласництва. Від антів бере початок історія української народності. Цивілізація в Україні нараховує понад 2 тис. років.

Залізний вік приніс східним слов'янам цивілізацію. Уже в зарубинецьку і черняхівську епохи у племен Середнього Подніпров'я і Подністров'я відбувався розподіл общинних орних земель, запроваджувалось і поширювалось індивідуальне сімейне господарство. Окремі сім'ї нагромаджували значні багатства (коні, худоба, вівці, свині, хліб тощо). В середині слов'янських общин виникали умови для майнової нерівності й соціального розшарування.

У суспільстві давніх слов'ян відбувалися глибокі економічні й соціальні зміни. Вожді племен і старійшини родових общин поступово зосереджували у своїх руках владу і значні багатства. Захоплених у війнах полонених вони перетворювали на рабів, що працювали в їхніх господарствах. Проте рабовласництво у слов'ян не стало панівним ладом: нерідко полонені-раби ставали членами сімей вільних общинників, вільними виробниками, або за викуп поверталися на батьківщину. Візантійський імператор Маврикій Стратег повідомляв, що в склавянів і антів рабство не вічне: через певний час вони пропонують полоненим або за викуп повернутися на батьківщину, або залишитися на становищі "вільних і друзів".

У слов'янському суспільстві не виникли умови для рабовласництва, подібного античному в Римі і Греції. Географічні умови життя слов'ян на Подніпров'ї, Подністров'ї, Поліссі, Прикарпатті, Побужжі, Поділлі й Волині не вимагали застосування в землеробстві й скотарстві рабської праці в широких масштабах. Та й слов'янська община залишалася своєрідним захистом вільного селянина-виробника від повного зубожіння й перетворення в раба. Ось головні причини відсутності у східних слов'ян рабовласництва. Вони з самого початку переходили до вищих форм суспільної організації життя.

 

2. Культурно-мистецький процес України у ХVІІІ ст.

См. №1.2

Особливості розвитку культури. Невпинний поступ продуктивних сил України обумовлював необхідність розвитку освіти, науки, появи нових видів знань, дедалі ширшого втягнення різних верств народу у духовне життя. Але на Лівобережжі і Слобожанщині ці процеси гальмувалися політикою російського самодержавства. Поступово українська мова витіснялася не тільки з діловодства, а й з літератури та школи. Натомість повсюди запанувала мова російська.

Відривалася від свого національного коріння й козацька старшина. Прагнучи якнайшвидше здобути права російського дворянства, вона відмежовувалася від усього українського, запроваджувала звичаї (навіть у побуті), моральні норми та духовні цінності свого північного сусіда. У свою чергу російська культура, яка одержала могутню підтримку з боку держави, міцніла і розвивалася. Тепер уже молоді люди з України направлялися у Москву та Петербург здобувати технічну освіту, навчатися в університетах та Академії наук. Але, відірвані від природних основ свого народу, вони практично нічого не робили для розвитку власної національної культури.

У XVIII ст. було багато перешкод на шляху духовного розвитку Правобережжя. Тут недоторканими зберігалися всі органи й установи, які виникли раніше. Спроби відкрити нові школи та інші навчальні заклади наштовхувалися на опір магнатів і шляхти. Всі державні, освітні та духовні установи заполонила польська мова. Нею писались політичні трактати і видавались книги, велося викладання і церковна служба. Українська мова вживалася на побутовому рівні та зберігалася лише у середовищі селян і міських низів.

І все ж український народ витримав і цей натиск самодержавства та варшавського уряду. Його кращі представники навіть у цих несприятливих умовах внесли помітний вклад у культурну скарбницю України.

Освіта і книгодрукування. Початкову освіту, як і раніше, діти козацької старшини, духовенства, заможних міщан здобували в школах при церквах та монастирях, вищу - в Київській академії. Протягом першої половини XVIII ст. почали діяти також нові навчальні заклади - колегіуми у Чернігові, Переяславі, Харкові.

Центром освіти була Київська академія. Студенти вивчали слов'янські, латинську, грецьку та західноєвропейські мови, історію, географію, математику, астрономію, природознавство, богослов'я. Цей навчальний заклад не просто давав ґрунтовні знання з тих чи інших предметів. Студенти вчилися у ньому дискутувати і відстоювати свої погляди. Вони пробували сили в ораторському мистецтві, намагалися дохідливо і ясно висловлювати власні думки. Викладацькою діяльністю тут займалася група професорів, серед яких широтою наукових інтересів виділявся Феофан Прокопович. У своїх лекційних курсах він виступав проти марновірства, пустого красномовства, сліпого наслідування авторитетів. Визнаючи Бога як основу всього існуючого, Ф. Прокопович разом з тим підійшов до розуміння єдності світу, його матеріальності. Згодом Ф. Прокопович став одним з найближчих сподвижників Петра І. У своїх працях вчений прагнув обгрунтувати необхідність проведення реформ у сфері освіти, побуту та звичаїв. Він вніс певний вклад у реорганізацію армії і флоту.

Академія мала велику бібліотеку, в якій налічувалося близько 12 тис. книжок. Значні книгозбірні належали представникам української старшини. Відомо, наприклад, що велику бібліотеку мав гетьман І. Мазепа. Сучасники свідчили, що вона вражала не лише своїми розмірами, а й підбором книг. Тут були представлені зарубіжні й вітчизняні автори, зберігалися різні хроніки та літописи. Власником великої бібліотеки був і генеральний підскарбій Я. Маркевич. З його щоденника відомо, що книги були поділені за галузями знань. Про зацікавленість старшини різними науками свідчить, зокрема, той факт, що у бібліотеці М. Ханенка зберігався гербарій, а також підручники з фізики та географії. Не менші книгозбірні мали монастирі, шляхта, школи.

Певного розвитку набула шкільна освіта на Запорожжі. Крім початкових, у межах Запорозьких Вольностей діяли спеціальні школи, наприклад для підготовки військових канцеляристів та інших адміністративних посад. Функціонувала музична школа, де проходили відповідну підготовку обдаровані хлопчики. Тут існувала також Головна січова школа, де викладались піїтика, математика, риторика, географія, астрономія, військова справа.

Наприкінці XVIII ст. в Україні почали діяти перші професійні школи. До них, зокрема, належали госпітальна школа в Єлисаветграді (нині Кіровоград), артилерійська школа і штурманське училище в Миколаєві.

Певні зміни спостерігались у книговидавничій справі.

Протягом XVIII ст. удосконалювались техніка друку, поліпшилось оформлення книжок. В Україні, як і в Росії, у книгодрукуванні було запроваджено гражданський шрифт, який ліг в основу сучасного шрифту. Першу друкарню з гражданським шрифтом в Україні було відкрито у 1764 р. в Єлисаветграді. Згодом такі друкарні з'явилися в Києві, Катеринославі, Харкові та інших містах. Але книжки залишалися дуже дорогими. Їх могли придбати лише заможні люди.

Проте розвиток освіти та книговидавничої справи на національній основі гальмувався дискримінаційними заходами російського царизму. Зокрема, у 1720 р. на Лівобережжі було заборонено друкувати українські книги, за винятком книг церковного змісту. За виконанням цього указу встановлювався контроль, а винні у його порушенні жорстоко каралися. Тому не випадково багато цікавих історичних та художніх пам'яток поширювалися лише у вигляді рукописів.

Зазнавала значних труднощів шкільна освіта на Правобережжі та західноукраїнських землях. Тут поступово приходили у занепад братські, а натомість відкривалися католицькі та уніатські навчальні заклади. Певні зрушення на правобережних українських землях відбулися лише після проведення польським урядом шкільної реформи. У краї було відкрито ряд нових навчальних закладів, налагоджено підготовку педагогічних кадрів.

У Галичині австрійський уряд також провів освітні реформи. Так, усі діючі гімназії-школи були реорганізовані у державні освітні установи. З 1784 р. в усіх навчальних закладах навчання запроваджувалося німецькою мовою. Через декілька років цісарський уряд дав згоду на відкриття українських шкіл. Але вони створені так і не були.

Наукові знання. Зміни в господарському розвитку сприяли поширенню наукових знань. Сотні юнаків - вихідців з України - навчались в Академії наук у Петербурзі, заснованій у 1725 р., та в Московському університеті, відкритому у 1755 р. Залишаючись у Росії, вони працювали у державних установах, Синоді, у вищих навчальних закладах. І лише деякі з них поверталися в Україну і вносили вклад у духовний розвиток свого народу.

Певних успіхів було досягнуто в галузі медицини. З'явилися перші підручники, які подавали основу медичних знань, описували різні хвороби. Значна увага приділялася боротьбі з епідемічними захворюваннями. У 1707 р. в Лубнах відкрилася перша в Україні аптека.

Математична наука також почала набувати практичного спрямування. Наприклад, у підручник І. Фальковського були включені елементи практичної математики, матеріали по тригонометрії, цивільній та військовій архітектурі.

Визначне місце у розвитку української культури належало філософу і письменнику Григорію Савичу Сковороді (1722-1794), сину бідного козака з Полтавщини. Після навчання в Київській академії він подорожував по європейських країнах. Потім Сковорода викладав у Переяславському та Харківському колегіумах, але, переслідуваний царською адміністрацією, невдовзі залишив стіни цих навчальних закладів. У своїх творах мислитель виступав проти тиранії та соціальної несправедливості. Усе своє життя він прагнув до свободи і заповів написати на могильній плиті слова: "Світ ловив мене, та не впіймав".

У XVIII ст. в Україні з'явилися історичні праці, написані у формі літописів. Їх автори Самійло Величко і Григорій Грабянка описали події Визвольної війни українського народу. Читач знаходив на сторінках цих оригінальних праць багато цінних фактів з історії відносин України та Польщі, України і Росії. Літописи містили цікаву інформацію про хід воєнних дій того часу та мирних переговорів ворогуючих сторін, замальовки тогочасних історичних діячів - гетьманів, представників генеральної старшини, царських вельмож, польських магнатів, православного духовенства.

Література та усна народна творчість. В українській літературі XVIII ст. з'явилися нові прозові твори, автори яких не просто реєстрували факти, а прагнули їх узагальнити, викласти свій погляд на події тощо. Наприкінці XVIII ст. широкою популярністю користувалася "Історія Русів або Малої Росії" невідомого автора. Серед паломницької літератури (записки мандрівників до "святих місць") відомий твір "Мандрування" В. Григоровича-Барського. Живою образною мовою автор описав враження від відвідування Угорщини та Австрії, Італії і Греції, Єгипту та Сирії. Цей твір не втратив свого пізнавального значення і понині. В художні твори дедалі більше проникала жива народна мова. Наприклад, байки та вірші Г. С. Сковороди пересипані великою кількістю прислів'їв і приказок. Автор часто використовував народні казки, пісні, притчі. Творчість Г. С. Сковороди помітно вплинула на Івана Петровича Котляревського (1769-1838) - зачинателя нової української літератури. Його відома поема "Енеїда", три частини якої надруковано у 1798 р. в Петербурзі, відтворювала реальні картини життя тогочасного суспільства. Історичні пісні та думи, балади й перекази відображали нужденне життя селянства й рядового козацтва, знущання над ними з боку старшини. З'явилося чимало дум і пісень, які викривали основні пороки тогочасної дійсності, закликали народ до соціальної непокори. В усній народній творчості прославлялися ватажки повстанців - Максим Залізняк, Іван Гонта, Олекса Довбуш, змальовувалися Полтавська битва та інші події в житті України. В той же час маси засуджували ліквідацію царизмом Запорозької Січі. У піснях звучали ,мотиви свободи і наступності героїчних традицій українського народу.

Театр і музика. Розвиток театру в Україні був міцно зв'язаний з життям народу. Новою формою сценічного мистецтва став балаган. Як правило, він влаштовувався в тимчасових приміщеннях, на ярмарках та базарах і збирав багато людей. Сюжети п'єс були співзвучні настроям народних мас, актори висміювали й засуджували сваволю панів. Одночасно прославлялась свободолюбивість українців, прагнення їх до волі.

У XVIII ст. виник також кріпосний театр. У маєтках багатих поміщиків і промисловців влаштовувались видовища, в яких були зайняті кріпаки. Згодом театри діяли переважно в містах. У 1789 р. в Харкові виник перший постійний театр в Україні. У ньому, крім місцевих акторів, виступали митці з Москви й Петербурга.

Невід'ємною складовою частиною духовного життя народу залишалася музика. Численні бандуристи, кобзарі, лірники виконували пісні про тяжке жигтя трудящих, їхню героїчну боротьбу проти кріпосницького гніту та іноземних загарбників. У містах з'явилися нові музичні цехи.

У XVIII ст. зросла професійна майстерність композиторів і виконавців. Далеко за межами України славилися імена композиторів Максима Берездвського та Артема Веде-ля. Справжньою школою для багатьох поколінь українських, а також російських композиторів стала творчість Дмитра Бортнянського. Він написав 45 хорових концертів, багато творів для фортепіано, симфоній. Музичну творчість композитора високо оцінювали сучасники на батьківщині й за кордоном.

Білет №4

1. Праслов'янська писемність.

Писемність, літописання та література. Писемність у Київській Русі з'явилася задовго до запровадження християнства. Про це свідчать документи - договори київських князів з імператорами Візантії другої половини IX і першої половини Х ст., а також берестяні грамоти, знайдені й прочитані ученими. Після введення християнства на Русі з давньоруської і церковнослов'янської мов утворилася писемна мова, з'явилося більш досконале слов'янське письмо - кирилиця, створене болгарським просвітителем Кирилом у IX ст. Збереглися написи на ливарних формах, господарських речах, зброї, цеглі тощо. Чимало їх знайшли археологи в Києві, Новгороді та інших містах. Центрами переписування й перекладу іноземних книжок на слов'янську мову були княжі двори, монастирі, церкви Києва, Новгорода, Чернігова, Переяслава, Суздаля, Галича. За часів Ярослава Мудрого в Києві при Софійському соборі існувала майстерня для перекладу і переписування книг. Писали на спеціально обробленій телячій чи овечій шкірі - пергаменті, на бересті, дошках. Паперу ще не було.

Руські вчені створювали перші історичні праці - літописи, куди заносилися події того часу по роках. Визначним історичним твором XII ст. є літопис "Повість временних літ", автором початкового (ще XI ст.) зводу якого вважають ченця Печорського монастиря (Київ) Никона. У літопису розповідається "звідки пішла Руська земля", викладається її давня історія. Літописання існувало і в інших містах Київської Русі.

У Київській Русі з'явилася й художня література переважно церковного змісту. Найбільш визначні твори - "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, "Повчання дітям" Володимира Мономаха, "Ізборники" Святослава Ярославича.

2. Освіта, архітектура і образотворче мистецтво другої половини ХVІІІ ст.

Освіта і книгодрукування. Початкову освіту, як і раніше, діти козацької старшини, духовенства, заможних міщан здобували в школах при церквах та монастирях, вищу - в Київській академії. Протягом першої половини XVIII ст. почали діяти також нові навчальні заклади - колегіуми у Чернігові, Переяславі, Харкові.

Центром освіти була Київська академія. Студенти вивчали слов'янські, латинську, грецьку та західноєвропейські мови, історію, географію, математику, астрономію, природознавство, богослов'я. Цей навчальний заклад не просто давав ґрунтовні знання з тих чи інших предметів. Студенти вчилися у ньому дискутувати і відстоювати свої погляди. Вони пробували сили в ораторському мистецтві, намагалися дохідливе і ясно висловлювати власні думки. Викладацькою діяльністю тут займалася група професорів, серед яких широтою наукових інтересів виділявся Феофан Прокопович. У своїх лекційних курсах він виступав проти марновірства, пустого красномовства, сліпого наслідування авторитетів. Визнаючи Бога як основу всього існуючого, Ф. Прокопович разом з тим підійшов до розуміння єдності світу, його матеріальності. Згодом Ф. Прокопович став одним з найближчих сподвижників Петра І. У своїх працях вчений прагнув обгрунтувати необхідність проведення реформ у сфері освіти, побуту та звичаїв. Він вніс певний вклад у реорганізацію армії і флоту.

Академія мала велику бібліотеку, в якій налічувалося близько 12 тис. книжок. Значні книгозбірні належали представникам української старшини. Відомо, наприклад, що велику бібліотеку мав гетьман І. Мазепа. Сучасники свідчили, що вона вражала не лише своїми розмірами, а й підбором книг. Тут були представлені зарубіжні й вітчизняні автори, зберігалися різні хроніки та літописи. Власником великої бібліотеки був і генеральний підскарбій Я. Маркевич. З його щоденника відомо, що книги були поділені за галузями знань. Про зацікавленість старшини різними науками свідчить, зокрема, той факт, що у бібліотеці М. Ханенка зберігався гербарій, а також підручники з фізики та географії. Не менші книгозбірні мали монастирі, шляхта, школи.

Певного розвитку набула шкільна освіта на Запорожжі. Крім початкових, у межах Запорозьких Вольностей діяли спеціальні школи, наприклад для підготовки військових канцеляристів та інших адміністративних посад. Функціонувала музична школа, де проходили відповідну підготовку обдаровані хлопчики. Тут існувала також Головна січова школа, де викладались піїтика, математика, риторика, географія, астрономія, військова справа.

Наприкінці XVIII ст. в Україні почали діяти перші професійні школи. До них, зокрема, належали госпітальна школа в Єлисаветграді (нині Кіровоград), артилерійська школа і штурманське училище в Миколаєві.

Певні зміни спостерігались у книговидавничій справі.

Протягом XVIII ст. удосконалювались техніка друку, поліпшилось оформлення книжок. В Україні, як і в Росії, у книгодрукуванні було запроваджено гражданський шрифт, який ліг в основу сучасного шрифту. Першу друкарню з гражданським шрифтом в Україні було відкрито у 1764 р. в Єлисаветграді. Згодом такі друкарні з'явилися в Києві, Катеринославі, Харкові та інших містах. Але книжки залишалися дуже дорогими. Їх могли придбати лише заможні люди.

Проте розвиток освіти та книговидавничої справи на національній основі гальмувався дискримінаційними заходами російського царизму. Зокрема, у 1720 р. на Лівобережжі було заборонено друкувати українські книги, за винятком книг церковного змісту. За виконанням цього указу встановлювався контроль, а винні у його порушенні жорстоко каралися. Тому не випадково багато цікавих історичних та художніх пам'яток поширювалися лише у вигляді рукописів.

Зазнавала значних труднощів шкільна освіта на Правобережжі та західноукраїнських землях. Тут поступово приходили у занепад братські, а натомість відкривалися католицькі та уніатські навчальні заклади. Певні зрушення на правобережних українських землях відбулися лише після проведення польським урядом шкільної реформи. У краї було відкрито ряд нових навчальних закладів, налагоджено підготовку педагогічних кадрів.

У Галичині австрійський уряд також провів освітні реформи. Так, усі діючі гімназії-школи були реорганізовані у державні освітні установи. З 1784 р. в усіх навчальних закладах навчання запроваджувалося німецькою мовою. Через декілька років цісарський уряд дав згоду на відкриття українських шкіл. Але вони створені так і не були.

На Правобережье и западноукраинских землях просвещение находилось в запущенном состоянии. Преследуемые католическим духовенством и королевскими властями украинские школы влачили жалкое существование. В то же время польско-шляхетское правительство поддерживало учебные заведения, которым покровительствовала католическая церковь и иезуиты. Здесь получали образование только дети магнатов, шляхты, духовенства.

 

Архитектура и изобразительное искусство. Доба бароко. Українська барокова архітектура. Найвизначніші українські скульптори. Втілення принципів бароко у графіці. Нова Іконописна школа. Розвиток портретного живопису. Народна картина "Козак Мамай".

Українська архітектура та образотворче мистецтво другої половини XVII - XVIII ст. розвивалися під потужним впливом мистецтва бароко.

Бароко в перекладі з італійської означає химерний, чудернацький. Так називають мистецький стиль, який панував у Європі від кінця XVI майже до кінця XVIII ст. Найяскравіше він утілювався в архітектурі: бароковим спорудам притаманні нагромадження розкішних оздоб, підкреслена декоративність, грандіозність.

Прикметні риси європейського бароко в українській архітектурі набули яскравої своєрідності. Тому дослідники українських барокових споруд послуговуються терміном українське, або козацьке, бароко. Найбільшою самобутністю відзначаються барокові споруди на землях Гетьманщини й Слобідської України за часів гетьмана Івана Мазепи. Проте пам'ятки української барокової архітектури збереглися і в Західній Україні та в дерев'яному народному будівництві всіх українських земель.

Шедевры позднего барокко появились в Украине во второй половине XVIII в.- такие как Успенский собор Киево-Печерской лавры, Андреевская церковь в Киеве и собор св. Юра во Львове.

Найвідоміший архітектор українського бароко - Іван Григорович-Барський. Він спорудив, зокрема, дзвіницю Кирилівського монастиря, Покровську церкву й церкву Миколи Набережного на Подолі в Києві. Іншим визначним будівничим доби бароко був Степан Ковнір. Одна з найкращих споруд Ковніра - корпус на території Києво-Печерської лаври, названий його ім'ям.

Протягом XVII-XVIII ст. в Україні розвивалася скульптура. Автором численних іконостасів і скульптур, зокрема у Хрестоздвиженському соборі в Полтаві, у Мгарському монастирі, церкві св. Покрови в Ромнах, був Сисой Шалматов. Талановиті скульптори працювали і в Західній Україні, з-поміж яких найвидатнішим був Йоган Пінзель, автор скульптурного оформлення Святоюрського комплексу у Львові та ратуші в Бучачі.

За тих часів бурхливо розвивалася гравюра. Великої слави зажили українські художники-графіки Олександр та Леонтій Тарасовичі. У 1702 р. в Києві вийшов друком "Києво-Печерський патерик" із 40 гравюрами Леонтія Тарасевича. Неперевершеним гравером був Іван Щарський. У гравюрах цього майстра складні рослинні орнаменти поєднуються з античними, глибоко символічними сюжетами й реалістичними зображеннями. Так у графіці втілювалися закони мистецтва бароко.

Нові мистецькі принципи поступово поширювалися в іконописі. Своєрідне поєднання іконописних традицій із тогочасними художніми досягненнями спостерігалось у творчості Івана Рутковича та Йова Кондзелевича - найвидатніших іконописців козацької доби. Пензлю Рутковича належить частина ікон з іконостасів у селах Водиця-Деревянська, Воля-Висоцька (Львівська обл.) та в с. По-теличі (Львівська обл.), а також іконостас церкви Різдва Христового у Жовкві. Йов Кондзелевич (1667 - після 1740) - автор ікон із Богородчанського іконостаса, виконаного для Манявського скиту.

Від тих часів збереглося багато безіменних іконописних шедеврів. Найчастіше народні іконописці зверталися до образу Божої Матері. На іконах козацької доби Богородицю зображено в національному українському вбранні на тлі золоченого різьбленого рослинного орнаменту. Великого поширення в Україні набула ікона Покрови. Образів Покрови збереглося чимало. У нижній частині таких ікон подавалися реалістичні зображення представників козацької старшини, кошових отаманів, гетьманів. Приміром, збереглася ікона Покрови Богородиці із зображенню Богдана Хмельницького. Ще на одному образі з-поміж козаків, які просять захисту в Богородиці, зображено останнього кошового Петра Каднишевського.

Велику популярність мав за тих часів світський портретний живопис. Портрети замовляли представники козацької старшини, власне, тому їх і називають козацькими. Чудовим зразком козацького портрета є зображення стародубського полковника Михайла Миклашевського початку XVIII ст. та знатного військового товариша Григорія Гамалії кінця XVII ст.

Надзвичайну популярність мали в Україні народні картини "Козак Мамай". Протягом XVIII ст. зображення козака Мамая можна було побачити в кожній українській хаті. Козаків малювали олійними фарбами на полотні, стінах, дверях, віконцях, кахлях, скринях, посуді й навіть на вуликах, вважаючи символічне зображення Мамая оберегом.

Наснажене животворними визвольними ідеями звитяжного XVII ст., духовне життя українців у XVIII ст. хоч і зазнавало всіляких утисків з боку держав-колонізаторів, проте залишалося розмаїтим і доволі багатим. Найкращі здобутки українських митців XVIII ст. - архітектура бароко, картини "Козак Мамай" та ікони народних майстрів не тільки не втратили своєї мистецької вартості, а й увійшли до золотої скарбниці світової культури, навіки прославивши своїх творців і народ, що їх виплекав.

Білет №5

1. Культура Київської Русі. Кирило та Мефодій - просвітники слов'ян.

Численні джерела свідчать про високий рівень розвитку освіти й літератури за часів Київської Русі. Щоправда, безпосередніх вказівок про тогочасні школи або про кількість освічених русичів відомо не так багато. Здебільшого до уваги беруться опосередковані свідчення. Адже шедеври давньоруської літератури, що вражають і нині, не могли постати на порожньому місці. Тож письменними за княжих часів були не тільки можновладці, а й ремісники та рядові дружинники.

Піклування про освіту від часів запровадження християнства перебрали держава й церква. За князювання Володимира Святосла-вича в Києві вже існувала школа, у якій навчалися діти найближчого оточення князя. Існувала школа й при Софійському соборі. Тут було закладено першу відому на Русі бібліотеку й відкрито книгописну, майстерню, де переписувалися й перекладалися книги, привезені з Візантії та Болгарії. Року 1086-го онука Ярослава Мудрого Янка Всеволодівна заснувала в Києві в Андріївському монастирі жіночу школу.

Монастирі були центрами освіти і в Галицько-волинському князівстві. Знахідки берестяних грамот, бронзових писал переконують, що книжна наука розвивалася не лише в стольному граді, а й в різних частинах Галицької та Волинської земель. Приміром, берестяні грамоти знайдено у Звенигороді та Бересті, бронзові писала для писання на воскових табличках - у Звенигороді, Перемишлі, Галичі.

Високий рівень освіченості руського населення сприяв розвиткові оригінальної літератури.

Популярним жанром давньоукраїнської літератури були літописи. На думку дослідників, найдавніший літопис було створено за часів Аскольда у другій половині IX ст. Проте він, як і наступні літописні зведення, не зберігся. Першим літописом, що дійшов до нас, є "Повість минулих літ". Його було створено на початку XII ст. Один із пізніших списків цього літописного зведення зберіг ім'я автора - ченця Києво-Печерського монастиря Нестора.

До продовжень "Повісті..." належить Київський літопис, який охоплює час від 1111 р. до 1200 р. Він розповідає про події в різних землях Київської Русі, але в центрі оповідей - Київ і Київська земля. Основний зміст літопису - княжа боротьба за київський стіл, боротьба русичів проти половців.

З-поміж інших жанрів літератури варто згадати про церковні проповіді. Вони були повчальні та урочисті.

Повчальні проповіді, прості за своєю будовою, розраховані на пересічного, непідготовленого слухача. Найвизначнішим автором повчальних проповідей був один із засновників Києво-Печерського монастиря Феодосія Печорський.

Урочисті проповіді складалися для освічених людей - князів, бояр, священиків, ченців тощо. Чудовим зразком урочистої проповіді е "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона.

У записах Лаврентіївського списку під 1096 р. вміщено пам'ятку, відому під назвою "Повчання" Володимира Мономаха.

"Повчання" звернене до дітей Мономаха. Князь подав своїм дітям приклад взірцевого правителя, навчає гідної цього високого звання поведінки й способу життя. Князь, навчав Мономах, повинен піклуватися про підданих, не покладатися на управителів, слуг чи бояр, а сам стежити за державним життям; не дозволяти, щоб сильні пригнічували слабких, щоб злочинців карали на горло. У другій частині "Повчання" автор розповів про власну долю, згадав про свої добрі вчинки. Багато з викладених у "Повчанні" правил мають загальнолюдське значення: поважати старших, остерігатися марнославства, пихатості, брехні.

Найвизначнішою пам'яткою давньоруської літератури є "Слово о полку Ігоревім". Тривалий час ця перлина давньоукраїнського письменства була невідомою: його випадково знайшли на початку 90-х рр. XVIII ст. в одному з рукописів XVI ст. "Слово" написане на основі конкретного історичного факту - невдалого походу 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців. Автор закликав князів забути чвари, об'єднатися й захистити рідну землю від небезпечного ворога.

Розмаїття жанрів оригінальної літератури, всеосяжність думки, висока духовність і мистецька довершеність кращих творів красномовно свідчать про високий рівень культури України-Русі ЇХ-XIV ст. Слід тієї культури ніколи не уривався на українських землях. А такі культурні надбання княжих часів, як уважність до слова, шанобливе ставлення до книги стали взірцем для наступних поколінь українських учених-книжників і митців слова.

 

Архітектура та образотворче мистецтво Київської Русі. Збережені часом пам'ятки архітектури княжої доби є оздобою багатьох міст України. Пережити віки пощастило мурованим спорудам. Одначе за тих часів основним матеріалом у будівництві було дерево: саме з нього споруджували житла та оборонні будівлі. Камінь застосовували для будівництва храмів і князівських палаців. Найдавнішу камяну споруду, відому під назвою палац княгині Ольги, було відкрито археологами на Старокиївській горі. У літопису ця споруда згадується від 945 р. Протягом 989-996 рр. у Києві з каменю будувався храм Богородиці, відомий під назвою Десятинної церкви.

Кам'яне будівництво особливо пожвавилося за князювання Ярослава Мудрого. У Києві було збудовано найбільший собор держави Софію Київську, Золоті ворота, храми Георгіївського та Ірининського монастирів (1019-1037 рр.). Будівництво розгорталося не тільки в стольному граді. У Чернігові князем Мстиславом Володимировичем 1036р. було закладено Спасо-Преображенський собор.

Церковь оказывала огромное влияние на культуру Киевской Руси. Что касается искусств, здесь достаточно будет одного примера - сооружения знаменитой Святой Софии Киевской.

Собор был построен в 1037 г. при Ярославе Мудром греческими мастерами по образцу Софийского храма в Константинополе.

Мраморные и алебастровые колонны поддерживали богато украшенный интерьер. Величественная красота каменной обители христианского Бога должна была особенно потрясать киевлян, привыкших к скромным деревянным строениям. Византийская церковь всегда славилась тонким пониманием воздействия искусства на человеческие чувства - часто более точного и сильного, чем воздействие теологии на разум. Вот почему церковь всегда поддерживала искусства и ремесла. С мозаики и фресок Софии Киевской люди смотрят на нас как живые - такова сила мастерства их создателей, сила их православной веры.

Поначалу все формы и жанры церковного искусства развивались под сильным влиянием византийских образцов. Но со временем мастера Киевской Руси научились, отвечая требованиям жанра, включать в каждое произведение и свои местные мотивы. Так возникал своеобразный стиль древнерусского искусства.

Справжньою перлиною давньоруської архітектури був Успенський собор Печорського монастиря, збудований протягом 1073-1078 рр. в Києві. Він став своєрідним взірцем храмових споруд. Так, у 1108- 1113 рр. київський князь Святополк Ізяславич збудував Михайлівський Золотоверхий собор, який майже точно, лише в дещо зменшеному вигляді, наслідував Успенський собор. Прикметно, що більшість відомих нині архітектурних пам'яток було споруджено за часів так званої роздрібненості. Саме тоді в Києві збудували 19 кам'яних споруд. Над містом засяяли, зокрема, церкви Спаса на Берестові (1125 р.), Богородиці Пирогощої на Подолі (1136 р.), Кирилівської церкви (1146 р.) тощо. Багато храмів з'явилося в Чернігові. Досконалістю пропорцій і майстерною технікою виконання вражає Борисоглібський собор, Успенський собор Єлецького монастиря, Іллінська й П'ятницька церкви.

Наприкінці XIII - на початку XIV ст. виник новий тип оборонних споруд - замки, що були цілком побудовані з каменю або цегли. Вони відзначалися міцними мурами з бійницями для обстрілу. У кількох місцях над стінами здіймалися башти, найвища й найміцніша з яких височіла в центрі. Будівництво таких замків-фортець почалося у Луцьку, Кам'янці, Кременці, Одеську, Хотині та ін.

З-поміж пам'яток тогочасного образотворчого мистецтва найбільше вражають монументальні зображення - мозаїки та фрески, якими оздоблювалися храми.

Мозаїка викладалася на стінах із різнобарвних (майже 180 відтінків кольорів) шматочків смальти - сплаву свинцю та скла. Шедеврами світового значення є мозаїки Софійського та Михайлівського соборів у Києві. Фрески малювали мінеральними фарбами по мокрому тиньку.

Велике значення у внутрішньому облаштуванні храмів мали ікони. Іконописні майстерні існували у Києві, Чернігові, Галичі та інших містах. Одначе переважну більшість ікон княжої доби втрачено. Мало відомо й про тогочасних іконописців. Джерела зберегли відомості про одного з найперших руських іконописців - київського майстра Аліпія. Найвидатнішою і найхарактернішою пам'яткою малярської культури в іконописі княжої України є віднайдена в середині 80-х рр. XX ст. й повернута із забуття завдяки реставрації ікона Богородиці (остання третина XIII ст.) з Успенської церкви в Дорогобужі.

Шанованою на Русі була ікона Вишгородської Богоматері, її привезли на початку XII ст. з Константинополя. Вона прикрашала храм Бориса й Гліба у Вишгороді, звідки Андрій Боголюбський в 1155 р. вивіз її до Владимира на Клязьмі. Така сама доля спіткала й іншу ікону, відому нині як Ченстоховська ікона Божої Матері: у XIV ст. її було вивезено до Польщі з м. Белза в Галичині.

За часів Ярослава Мудрого, коли великого авторитету набула книга, розквітла книжкова мініатюра. Так, "Остромирове Євангеліє", написане у 1056-1057 рр., прикрашене чудовими заставками і трьома витонченими мініатюрами.

Архітектурні споруди й витвори образотворчого мистецтва часів Київської Русі відзначалися художньою довершеністю й майстерністю виконання. Більшість із них сучасні дослідники визначають як геніальні творіння. Нетлінність давньоукраїнських шедеврів - неспростовний доказ духовної єдності України сьогоднішньої та України княжої.

 

2. Музичне життя України ХVІІІ-ХІХ ст.

Театр и музыка. В процессе развития театра на Украине крепли его связи с народом. Новой формой искусства стал балаган. Как правило, он устраивался во временных деревянных помещениях, на ярмарках, базарах и собирал много людей. Сюжеты пьес были созвучны настроениям народных масс, актеры высмеивали и осуждали произвол феодалов.

В XVIII в. возник также крепостной театр. В имениях крупных феодалов устраивались зрелища, в которых были заняты крепостные. Позднее театры действовали преимущественно в городах. В 1789 г. в Харькове возник первый постоянный театр на Украине. В нем, кроме местных актеров, выступали артисты из Москвы и Петербурга.

Неотъемлемой составной частью духовной жизни народа оставалась музыка. Многие бандуристы, кобзари, лирники исполняли песня о тяжелой жизни трудящихся, их героической борьбе против феодалов и иноземных захватчиков. В городах появились новые музыкальные цехи, которые обслуживали преимущественно феодалов.

В XVIII в. возросло профессиональное мастерство композиторов и исполнителей. Далеко за пределами Украины были известны имена композиторов Максима Березовского и Артема Веделя. Подлинной школой для многих поколений русских и украинских композиторов стало творчество Дмитрия Бортнянского. Он написал 45 хоровых концертов, много произведений для фортепиано, симфоний. Музыкальное творчество композитора высоко оценивали современники на родине и за рубежом!

XIX в. На богатом украинском народно-песенном фольклоре развивалось музыкальное искусство Украины. Именно на этой основе в первые десятилетия XIX столетия были написаны неизвестными авторами "Українська симфонія", песни "Віють вітри" и "Сонце низенько", вариации киевского педагога и композитора И.Витвицкого на тему народной песни "Зібралися всі бурлаки". Историк-народовед Николай Маркович тоже составил и издал два нотных сборника украинских народных мелодий.

Значительное распространение на западноукраинских землях приобрело хоровое искусство. Хоровые самодеятельные и профессиональные коллективы действовали во всех больших культурных центрах Восточной Галиции, Северной Буковины и Закарпатья. Наиболее популярным был перемышльский хор, под руководством чешского музыканта Алоиза Нанке. Участник польского освободительного движения в Галиции Жегота Паули на основе собственных записей из народных уст издал сборник украинско-галицких песен.

С театральным искусством связано развитие украинской музыки. В 1862 году, появилась первая украинская опера "Запорожець за Дунаем". Ее создал певец и композитор Семен Гулак-Артемовский. Первой оперой на сюжет Шевченко была "Катерина" Николая Аркаса. Законченная рукопись оперы пять лет скиталась по цензурным учреждениям и наконец в 1897 г. была напечатана автором на его собственные средства. Еще два года общественность ожидала постановки оперы на сцене. Её взялся осуществить со своей труппой М.Кропивницкий. Однако премьера состоялась не в Украине, а в Москве в 1899 году.

Композитор Петр Сокальский создал оперы "Мазепа", "Майська ніч", "Облога Дубна", либретто их написано по произведениям Александра Пушкина и Николая Гоголя. На стихи Т.Шевченко, И.Франко, Ю.Федьковича западноукраинские композиторы Михаил Вербицкий, Иван Воробкевич и Дмитрий Сичинский создали песни и романсы. Руководитель Львовского музыкально-культурного общества "Боян", дирижер и композитор Анатоль Вахнянин стал автором первой на западноукраинских землях оперы "Купало". На мелодию написанного им хора к трагедии "Ярополк" деятели освободительного движения сочинили текст песни "Шалійте, шалійте, скажені кати", которая приобрела большую популярность.

Как и раньше, украинские композиторы увлекались профессиональной обработкой музыкального фольклора. В творческом наследии выдающегося украинского композитора Николая Лысенко насчитывается около 600 песен, как профессионально обработанных народных, так и написанных на тексты отечественных и зарубежных поэтов. В частности, почти 100 произведений из "Кобзаря" Т.Шевченко положено Николаем Лысенко на музыку, много произведений - на тексты И.Франко (среди них - прославленный "Вічний революціонер") и Леси Украинки. Вместе с тем Лысенко - создатель репертуара украинской оперной классики, в частности - опер "Наталка Полтавка" и "Тарас Бульба", первых украинских опер для детей - "Коза Дереза", "Пан Коцький", "Зима і весна". Композитора постоянно преследовали царские власти - за его последовательную и неотступную деятельность в области развития украинской национальной музыкальной культуры и за активное участие в украинском национальном движении.

Білет №6

1. Володимир Великий. Ярослав Мудрий. Культурний розвиток Київської Русі.

См. №5.1

Географические пределы Киевской Руси были весьма неопределенными. Несомненно лишь то, что они охватывали почти все земли восточных славян. Однако низовья Волги, Северный Кавказ и Болгария, завоеванные Святославом, вскоре были утрачены.

Но и в тех землях, принадлежность которых киевским князьям была несомненной, власть их отличалась крайней ограниченностью и неустойчивостью. Слишком примитивны еще были формы и структуры этой власти, а подвластные пространства слишком велики, да и подданные себе на уме. Словом, о каком-то действительном политическом единстве не могло быть и речи. В положенные дни киевские князья собирали дань, в остальное же время ни им не было дела до подданных, ни подданным до них. В особенности это касалось тех простых людей, которые жили вдали от главных городов и военных крепостей. Ну а для тех, кто сомневался в праве князя собирать дань, существовала княжеская дружина, состоявшая, как правило, из варягов. Вот уж она-то в самом деле зависела от князя,- впрочем, как и сам князь зависел от своих дружинников, с которыми честно делил и добычу, и риск, и тяготы походной жизни. Вообще прямые, личные и взаимовыгодные отношения составляли самую суть киевской политической системы. И так меньше чем за век, в вечных своих походах за данью, в неустанной заботе о торговых путях создали они - князья и дружинники - этот обширный и мощный конгломерат - Киевскую Русь.

Впрочем, сразу после смерти Святослава здание основанной им "империи" дало первую трещину. Это было началом хронического, изнурительного политического недуга, имя которому - междоусобицы. Рюриковичи вступают в полосу длительных войн между собой за высшую власть в государстве.

Первой жертвой пал Олег, убитый старшим братом Ярополком в споре о том, кому собирать дань. Их младший брат Володимир, опасаясь, что и его ждет участь Олега, бежал из Новгорода в Швецию. Через несколько лет он вернулся во главе крупных сил варягов, объявил войну Ярополку и уничтожил его.

Володимир Святой (980-1015). Став полновластным и безраздельным властителем Руси, Володимир (по-скандинавски - Валдемар) по существу открыл новую эпоху ее истории. Прошли те времена, когда варяги-князья рыскали по стране, беззастенчиво грабили ее, но зато и ни на миг не знали в ней покоя, вынужденные снова и снова завоевывать то ту ее часть, то эту. Володимир завел совсем иные порядки. При нем впервые на Руси проявилась созидательная роль государства. Оказалось, оно существует не только для того, чтобы захватывать новые земли и облагать данью подданных, но и для их же, подданных, блага. При Володимире Русь постепенно стала превращаться в единое общество, в страну как таковую.

А ведь поначалу Володимир вроде бы ничем не отличался от своих предшественников. Так же, как они, он задаривал свою громадную дружину, устраивал пышные языческие празднества, ходил на непокорных вятичей, присоединял радимичей, имел множество жен и детей - из них только сыновей и только законных было 12. И так же точно, как его отец, Святослав, Володимир всех своих законных сыновей отправил княжить по городам и весям. Тем самым местные князьки окончательно отстранялись от власти и вся она сосредоточивалась в руках правящей в Киеве династии. А когда не в меру ретивые дружинники-варяги по привычке заявляли свои права на солидную долю власти и богатства киевского князя, Володимир отправлял их на византийскую службу.

Да и роль самого войска при Володимире сильно изменилась. Теперь вместо обычных дальних походов оно занималось охраной границ. На юге против печенегов была воздвигнута сильная система укреплений. Там возникали новые города. Уж если и ходили в походы, то все больше на запад, а не на восток. Резко сменив ориентацию, Володимир присоединил к своим владениям Западную Украину. Так было положено начало многовековой борьбе за эти области с поляками. Впрочем, подчинив себе литовцев-ятвягов, Володимир установил в целом дружественные отношения с поляками, равно как с венграми и чехами. В основе его западной ориентации лежало стремление контролировать главные торговые пути на запад и проложить новый путь на Константинополь. Включая новые земли, захваченные Володимиром, Русь к этому времени занимала около 800 тыс. кв. км и была, таким образом, крупнейшим государством Европы. Володимир вошел в историю как правитель, который на всей этой огромной территории ввел христианство.

Киевский князь понимал, что язычество - вера в предков-покровителей каждого племени, "духов", от доброго или дурного расположения которых зависит судьба людей и народа,- уже изжило себя. Складывалось новое, более единое и в то же время более сложное общество. На этом пути старые духовные, социальные, политические ориентиры уже не годились.

Во времена Володимира идеологиями, с которыми связывались представления о более развитом обществе, были христианство и ислам. К тому же это религии тех самых стран, с которыми Русь поддерживала и стремилась укреплять торговые и политические отношения.

Судя по крещению Ольги, христианство уже имело в Киеве определенные традиции. Их развитию способствовали и близость Руси с Болгарией, бывшей уже давно и полностью христианской, и контакты с новообращенными поляками и венграми. Окончательно же на выбор христианства в византийском варианте повлияло то, что в 987 г. Володимир посватался к Анне, сестре тогдашних византийских императоров. Киевский князь полагал, что, оказав императорам помощь в подавлении бунта в их стране, он заслужил тем самым руку их сестры.

В Константинополе предложение Володимира не вызвало восторга: слишком ревниво относились там к чести династии, чтобы допустить в нее какого-то варвара. Пытаясь выйти из неприятной ситуации, византийцы предложили Володимиру принять крещение. Но даже после его крещения в 988 г. брак всячески оттягивался. Пришлось Володимиру прибегнуть к дополнительным мерам - занять Корсунь (Херсонес), древний греческий город в Крыму, подчиненный Константинополю. Лишь тогда свадьба наконец состоялась.

Но Володимир твердо решил окрестить и всех своих подданных. В 988 г. он приказал согнать большинство жителей Киева к устью Почайны - притока Днепра. Там и состоялось массовое крещение. Языческие идолы были уничтожены, хотя народ и сопротивлялся этому, как мог. На месте идолов строились христианские церкви. Из Константинополя прибывали священники, оттуда же были заимствованы и все принципы церковного управления. Церковь получала автономию и широкие привилегии. Было установлено, что на нужды церкви отныне должна тратиться "десятина" - десятая часть княжеской казны. Ближайшим результатом всех этих нововведений стало укрепление политического престижа Володимира и его династии, к тому же теперь связанной родственными узами с могущественным византийским двором.

Так Володимир стал членом христианской правящей фамилии, и это сблизило его со всеми европейскими монархами.

Но и внутри страны принятие христианства вскоре принесло свои плоды. Учение церкви освящало власть монарха: такой мощной идеологической поддержки у киевских князей раньше не было. Более того, церковь сама по себе была организацией с настолько сложной и продуманной системой управления, что могла в этом смысле много дать для формирования общества и научить власть имущих эффективно им управлять. В обществе появилась сила, которая не только придавала ему небывалое духовное и культурное единство, но и оказывала мощное влияние на всю социально-экономическую жизнь.

В более широком смысле значение выбора, сделанного Володимиром, состояло в том, что теперь уже Русь навсегда была связана с христианским Западом больше, чем с мусульманским Востоком. Эта связь повлекла за собой колоссальные исторические, политические и культурные сдвиги. Не менее важным окажется потом и то обстоятельство, что христианство пришло на Русь из Константинополя, а не Рима. Когда христианский мир окончательно будет расколот надвое, трещина пройдет в том числе и между украинцами и их ближайшими соседями - католиками-поляками.

"Русская Правда". Период княжения Владимира называют "кульминационным пунктом" в истории Киевской Руси, которая в то время достигла значительного политического, экономического и культурного развития и стала одним из крупнейших государств Европы. Ее сравнивают с великой Франкской империей Каролингов. После смерти Владимира несколько лет длилась борьба между его сыновьями за великокняжеский стол (престол) в Киеве. В результате великим князем стал Ярослав Владимирович (годы княжения - 1019-1054), известный в истории под именем Мудрый. Он был человеком образованным и заботился о единстве и международном авторитете Киевской Руси. В Киеве сооружались земляные валы для обороны города, каменные княжеские дворцы, монастыри с многочисленными постройками, оборудовались торговые площади, пристани на Днепре, застраивалась городская территория и увеличивалось население. В 1036 г. русские военные дружины наголову разгромили орды печенегов, прорывавшихся к Киеву.

В Киевской Руси наблюдалось ускорение развития земледелия, скотоводства, промыслов, ремесленного производства, а также торговли. Князь и бояре захватывали лучшие земли и заставляли на них работать крестьян- смердов, что приводило к обострению классовых противоречий. Князьям и боярам необходимо было укреплять власть над народными массами. Для этого вводились новые законы, регулирующие разные стороны общественной жизни, обеспечивающие неприкосновенность личности и собственности феода лов, их господствующее положение и право эксплуатировать крестьян-смердов. Первый сборник феодальных законов, составленный во времена Ярослава Мудрого, получил название "Русская Правда" (около 1072 г.).

Ярослав Мудрый (1036-1054). После смерти Володимира в семействе Рюриковичей началась новая кровопролитная распря. Старший сын Володимира Святополк (летописцы часто называют его Окаянным), заручившись поддержкой поляков, напал на братьев Святослава - Бориса и Глеба - и убил их. Борис и Глеб были еще совсем молоды и любимы народом. За праведную жизнь и мученическую смерть они стали святыми, впоследствии канонизированными православной церковью. Что до их убийцы и старшего брата, Святополка, то его ожидала та же участь, что некогда была уготована старшему брату его отца - Ярополку. И так же, как некогда сам Володимир, другой его сын - Ярослав, правивший в Новгороде, призвал себе на помощь варяжские дружины и повел их на старшего брата. В 1019 г. Святополк был наголову разбит войсками Ярослава.

Однако победа над старшим братом не сделала Ярослава полновластным правителем. Еще один его брат, Мстислав Храбрый, пошел войной на Ярослава. Устав от кровопролития, братья решили поделить между собой отцовские владения. Ярослав оставался княжить в Новгороде, но получал все земли на запад от Днепра. Мстислав из своей Тьмутаракани перебирался в Чернигов: ему отходило все, что восточнее Днепра.

Конечно, важнее всего было то, кому-достанется сам Киев. Поэтому он не достался никому. И только после смерти Мстислава в 1036 г. на киевский престол сел Ярослав: вновь киевский князь стал единодержавным властителем Руси.

Правление Ярослава принято считать вершиной истории Киевской Руси. Володимир заложил фундамент - Ярослав возвел величественное здание.

Вслед за отцом Ярослав продолжал расширять пределы и без того огромной страны. Он отобрал у поляков те западные земли, что достались им во время внутренней распри на Руси. Кроме того, на западе Ярослав подчинил себе новые балтийские и финские племена. В южных, степных своих пределах Ярослав окончательно разгромил печенегов. Теперь владения киевского князя простирались от Балтийского моря до Черного, от бассейна Оки до Карпат. Единственной его военной неудачей был поход на Константинополь. Впрочем, и неудача Ярослава стала важной вехой в истории - как последняя из попыток киевских князей пробить брешь в неприступном фасаде Византийской империи, с которой отныне и навсегда устанавливались дружественные и только дружественные отношения.

В средневековой Европе престиж и могущество династии измерялись тем, насколько охотно другие авторитетные династии вступали с ней в брачные связи. И в этом смысле престиж Ярослава был воистину огромен. Сам он был женат на шведской принцессе, одна сестра замужем за польским королем, другая - за византийским царевичем. Европейские принцессы достались в жены и троим сыновьям Ярослава. Короли Франции, Венгрии и Норвегии почли за честь взять в жены его дочерей. Недаром историки часто называют Ярослава "свекром и тестем Европы".

Но истинную, прочную славу Ярославу принесли его деяния на благо родины. Не без его помощи росла и укреплялась церковь. Появились первые монастыри, ставшие центрами просвещения. Быстро увеличивалась численность городского (и по самым строгим тогдашним меркам цивилизованного) населения. Особое внимание князь уделял строительству храмов: Киев его эпохи - поистине златоглавый: четыре сотни храмов украшали город. Бриллиантом киевской короны стал главный - Софийский - собор, возведенный по образцу Св. Софии константинопольской.

В 1051 г. киевским митрополитом впервые стал коренной уроженец Руси - Иларион. Никто не отрицает, что в эпоху Ярослава церковь на Руси достигла значительной зрелости и впечатляющих успехов.

И все же свое прозвище Ярослав, кажется, заслужил не столько на духовном, сколько на светском поприще. По-видимому, Мудрым его прозвали именно за то, что все общепризнанные нормы своего времени он свел в единый кодекс - так называемую "Русскую Правду": у страны появились законы, которым отныне она должна была следовать сознательно и единодушно. Государство не только приводило в порядок уже известные правила общежития, но и устанавливало свои собственные для всех без исключения подданных, утверждая тем самым свою власть над ними. К примеру, если раньше подданные сводили счеты между собой по законам кровной мести, обходясь без государства и его законов, то теперь это было запрещено: за обиду следовало платить не кровью, а деньгами; размеры же штрафа могли быть установлены только князем или его представителями. Этот и ему подобные примеры ясно говорят о том, что люди принимали усложненные нормы цивилизованной морали. Да и общество в целом как небо от земли отличалось от тех разрозненных лесных племен, что некогда вышли навстречу суровым варяжским воинам-купцам.

Словом, завершая свой жизненный путь, старый мудрый Ярослав имел основания гордиться своей державой, как гордился ею на склоне своих лет отец его Володимир. Лишь одна забота отравляла покой Ярослава - та же, что не давала спокойно умереть его отцу: как предотвратить распрю и смуту, с которых начиналось собственное восхождение на престол каждого из них и которые неизбежно затевали сыновья верховного правителя после его смерти. Ярослав попытался решить и эту проблему. Он установил закон старшинства в княжеской семье, согласно которому должны были распределяться земли и власть в державе. Старшему сыну, Изяславу, Ярослав отписал Киев и Новгород с прилегающими землями. Следующему по старшинству, Святославу, достался Чернигов. И так далее: Переяслав - Всеволоду, Вячеславу - Смоленск, Игорю - Володимир-Волынский. По смерти одного из братьев его место должен был занять стоящий на ступеньку ниже, т. е., по плану Ярослава, ни для одного из его сыновей не исключалась возможность достичь верховной власти, символом которой оставался киевский престол. Так, обеспечив своих сыновей обширными землями и предоставив каждому из них шанс когда-нибудь мирным путем взойти на вершину власти, Ярослав мог по крайней мере надеяться, что их минует чаша кровавых семейных дрязг, из которой он сам когда-то испил немало.

Какое-то время такая система ротации вроде бы действительно работала, обеспечивая мир и взаимопонимание хотя бы между старшими братьями - Изяславом, Святославом и Всеволодом. Но вскоре возникли новые препятствия и противоречия, и самое серьезное - противоречие между идеей ротации и укоренившимся обычаем наследования от отца к сыну. Князь умирал, престол освобождался, но сын умершего сам претендовал занять его, вовсе не желая идти в подчинение к родному дяде. Таким образом, характерной чертой всей послеярославовой эпохи делаются отчаянные сражения племянников с дядьями. И чем больше становилось князей, тем больше скапливалось семейных счетов и дрязг.

Вдобавок ко все возрастающей юридической неразберихе в 1068 г. киевлянам разонравился их князь Изяслав. Они прогнали его, а племянника его Всеслава посадили на киевский престол. Таковы первые дошедшие до нас сведения о "революциях" на украинских землях. Впрочем, эта "первая революция" торжествовала недолго: вскоре Изяслав привел в Киев поляков и с их помощью навел порядок.

Но тут над украинской границей вновь нависла зловещая тень Великой степи. Новые соседи - половцы (куманы) - были еще грознее прежних печенегов. Их набеги уже проходили в опасной близости от Киева и угрожали торговому судоходству на Днепре. Но кто же чаще всего был повинен в этих вылазках грозных соседей, кто указывал им путь в украинские земли? Да сами же князья, особенно молодые (так называемые изгои), чьи шансы занять тот или иной престол по системе ротации были близки к нулю, равно как и иметь собственные дружины. Вот они-то и призывали половцев на Русь, видя в них союзников в борьбе за власть.

2. Зв'язок народного та професійного мистецтва другої половини ХVІІІ - середини ХІХ ст.

Литература и устное народное творчество. В развитии украинской литературы XVIII в. появились новые черты: она постепенно освобождалась от влияния церкви и принимала светский характер. В это же время появились новые прозаические произведения, авторы которых не просто регистрировали факты, а стремились обобщить, изложить свои взгляды на события и т. д. В конце XVIII в. широкой популярностью пользовалась "История Руссов или Малой России" неизвестного автора, где главное внимание было сосредоточено на освещении событий освободительной войны 1648-1654 гг. Среди паломнической литературы (записки путешественников к "святым местам") известное произведение "Путешествие" В. Григоровича-Барского. Живой образной речью автор описал свои впечатления от посещения Венгрии и Австрии, Италии и Греции, Египта и Сирии. Это произведение не потеряло своего познавательного значения и сегодня. В художественные произведения все больше проникала живая народная речь. Например, басни и стихотворения Г. С. Сковороды усыпаны большим количеством пословиц и поговорок." Автор часто использовал народные сказки, песни, притчи. Творчество Г. С. Сковороды оказало заметное влияние на Ивана Петровича Котляревского (1769-1838) - родоначальника новой украинской литературы. Его знаменитая поэма "Энеида", три части которой были напечатаны в 1798 г. в Петероурге, отражала реальные картины жизни общества того времени. Исторические песни и думы, баллады и предания изображали нищенскую жизнь крестьянства и рядового казачества, издевательства над ними старшин-феодалов. Появилось немало дум и песен, разоблачавших основные пороки феодально-крепостнического строя, призывавших народ уничтожить ненавистных помещиков. В устном народном творчестве прославлялись вожаки повстанцев - Максим Железняк, Иван Гонта, Олекса Довбуш, воспевались Полтавская битва, освобождение земель Причерноморья, воссоединение Правобережной Украины с Россией. Среди народа широкой популярностью пользовались пословицы, имевшие остро социальное направление ("Добра пан! за рабами", "Панська ласка літо гріє, а на зиму кожуха треба старатися", "Вовк ловить, а потім і вовка зловлять", "I перед нашими воротами сонце зійде").

Фольклор, быт и народное декоративно-прикладное искусство. Мария Вилинская (писательница Марко Вовчок), пребывая в 60-х годах XIX ст. за границей, как-то на протяжении двух недель ежедневно по 5 часов напевала по памяти украинские народные песни немецкому композитору Эдуарду Мертке. Так были упорядочены к изданию 8 сборников, но выпустить удалось в 1866г. в Лейпциге (Германия) только один. В нем были напечатаны слова и ноты 200 украинских народных песен. В Дании украинский песенный фольклор стал известен по переводам писателя Тора Ланге, который долгое время жил на Винничине, а возвратившись на родину, издал сборник текстов слотами украинских народных песен.

Записи народных песен, дум, преданий, сказок, пословиц и т.д. позже становятся делом не только любителей-самоучек, но и настоящих специалистов. Основательные сборники украинского песенного фольклора подготовили и- издали в Украине и за границей ученые-историки и фольклористы Владимир Антонович и Михаил Драгоманов.

Записи устного народного творчества, обычаев и обрядов украинского населения Правобережья, сделанные в 70-х годах научной экспедицией под руководством П.Чубинского стали основой семитомного труда Юго-Западного отдела Российского географического общества. Эта же научная организация сделала запись народных дум и песен слепого кобзаря Остапа Вересая.В 1874 г. он выступил перед участниками III Археологического съезда в Киеве. Один из слушателей этого концерта, французский ученый Альфред Рембо, очарованный искусством кобзаря, отметил, что Вересай должен стоять в одном ряду с Гомером и может считаться законным наследником прославленного древнерусского певца Бояна. Специальное научное искусствоведческое изыскание о думах и песнях, исполняемых Вересаем, написал и опубликовал Николай Лысенко. Наряду с песнями на исторические темы в репертуаре Вересая были и такие, которые художественно отображали достоинства и недостатки современного автору политического режима, в котором господствовали социальное и национальное угнетение народных масс (самая популярная песня "Нема в світі правди").

В 1876 г. будущие известные украинские художники, а тогда еще студенты Петербургской академии художеств Порфирий Мартынович и Панас Сластён посетили Лохвицкий уезд на Полтавщи-не, где записали весь репертуар дум и песен кобзаря Ивана Кравченко-Крюковского. Среди современных ему кобзарей это был действительно наибольший авторитет с общечеловеческими чертами высокой порядочности и непревзойдённым талантом кобзарского искусства. Недаром кобзари Украины выбрали именно его своим пан-мастером, то есть главой кобзарско-лирницкой корпорации, которая имела свои обычаи и правила.

Распространенным явлением песенного быта украинцев во второй половине XIX ст. становится освоение украинским народом по-настоящему народных песен литературного происхождения. Такими, в частности, воспринимались - песни на слова Т.Шевченко - "Реве та стогне Дніпр широкий", "Думи мої, думи мої", Леонида Глибова - "Стоїть гора високая", Степана Руданского - "Повій вітре на Вкраїну", Николая Петренко -"Дивлюсь я на небо". Марка Кропивни-цкого - "Де ти бродиш, моя доля".

Утверждение капиталистического строя ввело новые сюжеты в украинское устное народное творчество и даже породило его новую отрасль - рабочий фольклор. Появились характерные для этого времени песни "Хто в заводі не бував, той горечка не видав", "Шахтар в шахту спускається - з білим світом прощається, "Ой, чи воля, чи неволя".

Благодаря поддержке земств и отдельных зажиточных сторонников народных промыслов удалось сберечь ковровое ремесленное производство. На Киевщине, Полтавщине, Черниговщине, Львовщине открылись учебно-ткацкие мастерские. В конце XIX ст. в 500 населенных пунктах Украины сохранилось и успешно конкурировало с продукцией фаянсово-фарфоровых заводов народное гончарство. Широким спросом как в украинских, так и в российских губерниях пользовались посуда, игрушки, изразцы, изготовленные народными умельцами. Художественные изделия талантливых гуцульских художников-резчиков по дереву имели мировую славу. Резные художественные произведения семьи Шкри-бляков экспонировались на выставках во Львове, Кракове, Вене. Большая творческая одаренность народных масс запа-дноукраинских земель проявилась также в художественном искусстве обработки металлов и вышивке.

Білет №7

1. Найвизначніші пам'ятки Київської Русі. Писемні джерела, літературні пам'ятки Київської Русі.

См. №5.1

Культура на українських землях. Навіть у тяжких умовах князівських міжусобиць, роздробленості, ворожих навал культура слов'янських народностей продовжувала розвиватися. Невичерпним її джерелом залишалися упродовж століть культурні надбання і традиції всього слов'янства. Між українською, російською і білоруською народностями відбувався жвавий культурний взаємообмін. Справжніми духовними центрами стали Київ, Чернігів, Переяслав, Галич, Володимир та інші міста.

На українських землях продовжувалося удосконалення і винахід нових знарядь праці, транспорту, зброї, водяних і вітряних млинів. У багатьох містах споруджувалися замки князів і бояр, кам'яні і земляні фортеці, церкви, монастирі. В техніці художнього ремесла здавна застосовувалися зернь, скань, карбування, інкрустація виробів, тонке металеве литво, ткацтво, гончарство, гутництво тощо.

Розвивалися зодчество і живопис. У Києві з'явилися нові чудові будівлі в давніх культових ансамблях Печорського, Видубицького, Михайлівського Золотоверхого, Кирилівського та інших монастирів. Київськими зодчими зведено величні будівлі церков - Кирилівської, Василівської і Богородиці Пирогощі.

Відомим київським зодчим був Петро Милоніг. Шедеврами будівничих Чернігова стали ансамблі Єлецького монастиря - Успенський і Борисоглібський собори, а також відома П'ятницька церква. Галицькі зодчі створили чудові будівлі князівського палацу, Успенського собору і церкви Пантелеймона в місті Галичі. У цих спорудах інтер'єри прикрашалися розписом, мозаїкою, фресками, різьбленням, іконами. Вони вражають своєю досконалістю.

В живопису важливе місце займали картини на релігійні теми, які художники писали на дерев'яних дошках (ікони). У Києві створено ікони "Борис і Гліб", "Свенська богоматір" (на ній зображено Антонія і Феодосія - засновників Києво-Печерського монастиря). Майстерно написана в Галичі ікона "Покрова", на якій зображено "святу заступницю" від вторгнень ворогів й іншого лиха, що могло спіткати народ.

Усна народна творчість збагачувалася піснями і билинами, казками і легендами, що відображали тогочасне тривожне й героїчне життя.

У той час в Києві чернець Печорського монастиря Нестор продовжив і упорядкував головний літопис Русі - "Повість временних літ". Цей же літопис доповнював і переписував також ігумен Видубицького монастиря, а потім єпископ переяславський Сильвестр. Разом із своїм попередником Никоном ці вчені були першими істориками Київської Русі.

Видатними пам'ятками південноруського (українського) літописання стали Київський і Галицько-волинський літописи - головні джерела історії Русі періоду роздробленості. Чимало цікавих історичних відомостей умістив "Києво-Печерський патерик", куди поряд із численними "житіями святих" і повчаннями увійшли оповідання світського характеру - про діяльність князів, зодчих, живописців, письменників, лікарів тощо. Літописи і літературні твори дають нам уявлення про реальне життя людей на території України у ті далекі часи.

Справжнім шедевром давньоруської і світової літератури середньовіччя стала поема "Слово о полку Ігоревім" невідомого автора. У творі докладно й з великою художньою силою талановитий письменник розповів про похід проти половців руських воїнів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святославича у 1185 р.

Ні один сучасник не характеризував епоху роздробленості Русі й трагічність її становища так правдиво, як автор "Слова о полку Ігоревім". Унаслідок внутрішніх міжусобиць боротьба князів проти ворожих нападів припинилася, бо "сказав брат братові: "Це моє і те моє ж" (див. документ). Уся поема пройнята ідеєю єдності руських князів у боротьбі за свободу Руської землі.

Дальшого поширення набули освіта і наукові знання. До самого вторгнення монголо-татарських завойовників у Києві існували при монастирях школи й бібліотеки. Визначним культурним і науковим центром Русі залишався Печорський монастир.

Незважаючи на державне роздроблення, культура на землях Південно-Західної Русі розвивалася в тісному взаємозв'язку. В ній поступово множилися паростки власне української народної культури.

 

Писемність, літописання та література. Писемність у Київській Русі з'явилася задовго до запровадження християнства. Про це свідчать документи - договори київських князів з імператорами Візантії другої половини IX і першої половини Х ст., а також берестяні грамоти, знайдені й прочитані ученими. Після введення християнства на Русі з давньоруської і церковнослов'янської мов утворилася писемна мова, з'явилося більш досконале слов'янське письмо - кирилиця. створене болгарським просвітителем Кирилом у IX ст. Збереглися написи на ливарних формах, господарських речах, зброї, цеглі тощо. Чимало їх знайшли археологи в Києві, Новгороді та інших містах. Центрами переписування й перекладу іноземних книжок на слов'янську мову були княжі двори, монастирі, церкви Києва, Новгорода, Чернігова, Переяслава, Суздаля, Галича. За часів Ярослава Мудрого в Києві при Софійському соборі існувала майстерня для перекладу і переписування книг. Писали на спеціально обробленій телячій чи овечій шкірі - пергаменті, на бересті, дошках. Паперу ще не було.

Руські вчені створювали перші історичні праці - літописи, куди заносилися події того часу по роках. Визначним історичним твором XII ст. є літопис "Повість временних літ", автором початкового (ще XI ст.) зводу якого вважають ченця Печорського монастиря (Київ) Никона. У літопису розповідається "звідки пішла Руська земля", викладається її давня історія. Літописання існувало і в інших містах Київської Русі.

У Київській Русі з'явилася й художня література переважно церковного змісту. Найбільш визначні твори - "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, "Повчання дітям" Володимира Мономаха, "Ізборники" Святослава Ярославича.

2. Пробудження національної свідомості Українського народу.

Слобожанщина - колыбель украинского культурного возрождения

Справедливо считалось, что образованный человек может лучше постоять не только за свои права гражданина общества и государства, но и успешно отстаивать общечеловеческие идеалы, не допустить упадка родного языка и культуры. Собственно, языково-культурная проблема встала на передний край жизни образованной общественности Левобережья и Слобожанщины после ликвидации там казачьей автономии. В конце XVIII ст. этот регион стал колыбелью общеукраинского национально-культурного возрождения. Тут оно стало делом жизни многих интеллигентов людей умственного труда, происходивших в основном из небогатых слоев населения: мелкопоместного дворянства, нижнего и среднего по должностям и состоянию духовенства, людей мещанского и казацкого сословия.

Именно по инициативе украинской интеллигенции, поддержаной общественным мнением и средствами многих людей, в 1805 году в Харькове был открыт университет. Он - на то время одно-единственное высшее учебное заведение в Украине в составе Российской империи - стал не только научно-образовательным центром, но и хранителем и проводником украинской культуры. За первое полустолетие своего существования высшее образование в Харьковском университете получило около 2800 человек. Многие его преподаватели и студенты сделали значительный вклад в развитие разных областей украиноведения.

Девизом первого в Украине массового популярного журнала "Украинский вестник", что издавался в Харькове с 1816 по 1819 г., стали слова его основателя - выпускника и преподавателя Харьковского университета Евграфа Филомафитского: "Содействовать всестороннему возвышению науки и литературы". Журнал популяризировал знания по истории, этнографии, географии Украины, призывал публиковать научные труды, которые "может быть, будут состязаться с просвещённейшими народами Европы", на украинском языке.

"Украинский вестник" и сам начал печатать материалы на украинском языке. В частности, профессор (позднее ректор) Харьковского университета Пётр Гулак-Артемовский опубликовал на его страницах свои поэтические и литературоведческие произведения. Сам же П.Гулак-Артемовский не верил в самостоятельное будущее родного языка, считал, что он "умирает с каждым днём".

С этими пессимистическими мыслями никак не соглашался его земляк и современник, выходец из знатной казацко-старшинской семьи Григорий Квитка-Основьяненко. Своим творчеством он убедил, что на украинском языке можно писать и большие высокохудожественные прозаические произведения: романы, повести, рассказы. "Малоросійські оповідання" Г.Квитки-Основьяненко, изданные в Харькове в 1834 г., имели огромный успех среди образованных людей, которые назвали автора отцом украинской прозы. А простые крестьяне, многие из которых на Харьковщине были также знакомы с произведениями Г.Квитки-Основьяненко, уважительно называли его народным писателем.

Вокруг Квитки, чей авторитет народоведа был высок среди современников, собиралась передовая харьковская молодёжь. Именно под его влиянием начал писать на украинском языке выпускник Харьковского университета Николай Костомаров, прославившийся позже как историк Украины. Все написанные в молодые годы драмы и поэмы Н.Костомарова --это прежде всего произведения на исторические темы.

Любимой темой в то время многих молодых харьковских писателей была история борьбы украинского народа за национальную независимость, в авангарде которой стояли Запорожская Сечь и украинское казачество. Молодые единомышленники --патриоты ещё на студенческой скамье объединились в литературный кружок, который современники называли кружком "харьковских романтиков". Историческое прошлое молодые патриоты воспринимали преимущественно с позиций идеализированного запорожского военно-казацкого общества, рыцарских подвигов казаков как самых активных и самоотверженных защитников Родины, воспевали казацкие общественные порядки как общечеловеческий идеал общественно-политического строя и социальной справедливости.

Всё это составляло главное содержание поэтических произведений харьковских романтиков Амвросия Метлинского, Льва Боровиковского, Александра Корсуна и др. Литераторы не сомневались в том, что своими произведениями, написанными на родном языке, они спасают "умирающий язык". А со спасением украинского языка от гибели связывались надежды если не на полное восстановление автономного общественно-политического строя Украины, то хотя бы на сохранение привычного народного быта, давних традиций духовной культуры. Поэтому начатое на Слобожанщине украинское культурное возрождение быстро распространилось и на другие украинские земли, находящиеся под властью Российской империи, и даже оказало влияние на обе её столицы: старую - Москву и новую - Санкт-Петербург.

Зарождение украинского народоведения. Уже в 1818 г. в Санкт-Петербурге была издана книга "Грамматика малороссийского наречия, или грамматическое показание существеннейших отличий, отдаливших малоросское наречие от чистого российского языка, сопровождаемое разными по сему предмету замечаниями и сочинениями". На подготовку к печати этой работы с длинным названием и небольшой по объему (114 страниц) автор, родом с Сумщины, Алексей Павловский отдал почти тридцать лет своей жизни. Как и многие его современники, ученый-языковед беспокоился о судьбе украинского языка, а поэтому поставил перед собой цель оживить своей книгой "исчезающее наречие", убедить русифицированных современников, что оно является самостоятельным языком украинцев, родственных с другими славянами. Изданная в начальный период формирования нового украинского литературного языка произведениями И.Котляревского, П.Гулака-Артемовского, Г.Квитки-Основьяненко, книга А.Павловского положила начало научному описанию украинского языка, оказала заметное влияние на возрождение украинской национальной культуры. Таким образом, украинский народ получил первую научную грамматику родного языка, которая могла служить и самоучителем: ведь именно в ней автор рассказал о грамматическом построении украинского языка, дал сведения об особенностях фразеологии и стихосложения на родном языке, представил в приложении примеры разговорно-диалектного и литературного языков.

Подошел к собиранию и изучению украинских песен и дум на исторические темы воспитанник, а потом и профессор Харьковського университета Измаил Срезневский, русский по происхождению. В 30-х годах XIX ст, в Харькове вышел в трех выпусках его фольклорный сборник "Запорожская старина", которую составитель адресовал "преимущественно любопытствующим знать старину запорожскую - быт, нравы, обычаи, подвиги этого народа воинов". Следовательно, ученый осознавал свою миссию - пробуждать украинское национальное сознание.

Этому же делу служила и его статья "Взгляд на памятники украинской народной словесности", опубликованная в 1834 году. Это было первое печатное публичное выступление в защиту украинского языка, за его неограниченное использование в литературе и науке. Срезневский категорически заявил, что у него нет и наименьшего сомнения в том, что "язык украинский... есть язык, а не наречие", и что в украинских народных песнях и думах проявился прежде всего поэтический гений народа, а творчество Сковороды, Котляревского, Гулака-Артемовского и Квитки-Основьяненко убеждает еще больше, что украинский язык имеет и "надежды на славу литературную".

К делу украинского национально-культурного возрождения подключился в этот период и Киевский университет, открытый в 1834 г. Его первый ректор Михаил Максимович составил и издал три сборника украинских народных песен. В подготовленном Платоном Лукашевичем сборнике, вышедшем в 1836 г., впервые вместе были изданы фольклорные записи, сделанные как в Восточной, так и в Западной Украине.

Украинская народная песня, дума, сказка, предание так привлекли молодежь, что она самостоятельно, из первых рук начала делать записи украинского фольклора, знакомить с ними широкую общественность с помощью разносторонних публикаций в периодических изданиях или отдельных сборниках.

Постепенно молодежь совершенствует процесс обработки фольклорных произведений. От простой записи из народных уст добровольцы-энтузиасты переходят к научному анализу содержания каждой народной песни, сказки, предания. Самую основательную разработку такого рода осуществил Николай Костомаров. В 1843 г. он опубликовал (а на следующий год защитил как диссертацию на соискание ученой степени магистра) исследование, специально посвященное изучению украинского народно-поэтического творчества, рассматривая его как важный источник достоверных сведений об историческом прошлом Украины.

В тот же год на страницах харьковского альманаха "Молодик" Н.Костомаров призвал современников писать произведения, ориентируясь на интересы народных масс, внимательно изучать духовную культуру украинского народа, развернуть народоведческие исследования, сделать украинский язык орудием всех научных и художественных писаний.

Анализ созданного украинскими писателями Н.Костомаров завершил лаконичной характеристикой на изданную в 1840 г. в Петербурге небольшую книжечку под названием "Кобзарь", в которую Тарас Шевченко, тогда еще совсем неизвестный широкой публике поэт, включил всего восемь своих стихотворений. "Это целый народ, говорящий устами своего поэта", - написал Н.Костомаров. Отмечая у автора "необыкновенное дарование", Н.Костомаров одним из первых увидел в Шевченко необыкновенную творческую личность, а в появлении его первого поэтического сборника - выдающееся событие украинского культурного возрождения, ставшего мощным двигателем формирования национального сознания многих украинцев.

Историческая наука в процессе украинского культурого возрождения. Одним из самых значительных факторов этого процесса было распространение исторических знаний о прошлом Украины., Эти знания более всего содействовали утверждению массового национального самосознания, вызывали чувство любви к Родине, к ее славному и одновременно тяжелому прошлому. Знакомство с историей Украины свидетельствовало, что она имеет давние традиции массовой борьбы за национальную независимость и социальную справедливость.

Правда, интерес к истории среди широких слоев украинского дворянства с конца XVIII ст. был вызван весьма прозаическими причинами. Претендуя на принадлежность к сословию российского дворянства, казацкие старшины предоставляли документы о своем происхождении от древних шляхетских семей времен Речи Посполитой. Именно на этой почве возникло настоящее движение по собиранию исторических документов: старинных государственных актов, грамот, летописей, хроник и т.д. Отдельные усадьбы превратились в богатые архивохранилища ценных первоисточников по истории Украины.

Постепенно узкосословные интересы, касающиеся семейных претензий на дворянство, перерастают в престижную моду на всеобщие знания по истории Украины. На основе частных архивных собраний их владельцы пишут разного рода произведения на исторические темы, распространяют их рукописными списками. Абсолютно искренне многие авторы рассматривали эту работу как патриотическое дело. Василий Полетика, автор таких исторических опытов, активный общественный и культурный деятель на Левобережной Украине, в одном из писем к своему приятелю Андриану Чепе, такому же энтузиасту в деле собирания и обработки исторических источников, увлеченно писал: "Как приятие работать для славы и добра Родины! Наши собственные чувства, сознание того, что мы не были равнодушными к интересам отчизны, служат нам наградой".

Десятки и сотни украинских образованных семей имели в своем распоряжении списки известных казацких летописей ХVІІ-ХVІІІ ст. - Самовидца, Величко, Грабянки, знакомили с ними соседей и приятелей. Наибольшую популярность среди образованной и патриотически настроенной общественности приобрело историко-публицистическое произведение "История Русов". Неизвестный его создатель приписал авторство широко известным в XVIII ст. украинским общественным деятелям - Георгию Конисскому и Григорию Полетике, которых в начале XIX ст. уже не было в живых.

У подлинного автора были все основания прятать свою фамилию. Ведь "История Русов", в которой изложена история Украины от древних славян до ликвидации российским царизмом "гетманщины" (60-е годы XVIII столетия), не только воспевала освободительную борьбу "народу руського" (так автор называл украинский народ, неразрывно связывая его с историей Киевской Руси), а и резко осуждала всех его иноземных поработителей: татаро-монгольских, польских, литовских, российских. Уже в предисловии автор прямо указал, что его цель - опровергнуть "баснословия и самохвальство", "поношения и всех родов неправды и клеветы", которыми пропитаны, по его мнению, писания польских и литовских историков про Русь-Украину, и взамен "отдать сему народу и его вождям за подвиги их и геройство должную справедливость".

Самые давние события в "Истории Русов" даны в виде общего сжатого обзора, главная цель которого - доказать, что население Украины-Руси является автохтонным, то есть коренным, а не пришлым в период жизни тут восточных славян еще до создания Древнерусского государства. Поэтому последующий детальный авторский рассказ убеждает читателя, что украинцы-русы в освободительной борьбе против иностранных завоевателей отстаивали прежде всего свою родную землю. В центре рассказа об этой борьбе - украинские гетманы от Лянцкоронского (начало XVI ст.) до Разумовского (вторая половина XVIII ст.). Автор описывает деяния тех гетманов, которые выступили против порабощения Украины Российским государством, в частности, Выговского, Мазепы, Полуботка, осводительным устремлениям которых он явно сочувствует. С демократических позиций он осуждает крепостничество и ликвидацию автономного самоуправления на Левобережье и Слобожанщине в результате колонизаторской политики российского царизма в Украине.

В большей или меньшей мере концепцию "Истории Русов" приняли авторы первых специальных обобщающих работ по истории Украины. В двух изданиях (1822 и 1830 гг.) вышла в свет четырехтомная "История Малой России" Дмитрия Бантыш-Каменского. Правда, автор не выступает против верховенства Российский империи над Украиной, хотя и отстаивает право последней на автономное казацкое самоуправление. В приложении к каждому тому опубликовано огромное количество найденных в архивах Москвы, Чернигова, Киева документальных источников истории Украины. В частности, тут впервые увидели свет основные документы, рассказывающие об условиях присоединения Украины к России в 1654 г.

Еще больше оригиналов самых разных документов (к сожалению, есть среди них и фальшивые) помещено в пятитомной "Истории Малороссии" Николая Марковича, вышедшей в свет в 1842-1843 годах. Автор широко использовал фактический материал казацких летописцев XVII-XVIII ст. В отличие от умеренного монархиста Бантыш-Каменского, Маркович принадлежал к демократическим кругам украинского дворянства, и его труд более решительно и определённо отстаивал правомерность государственной независимости Украины. Именно за это Марковича критиковал известный русский критик Виссарион Белинский. В своей рецензии, опубликованной в журнале "Отечественные записки", он осудил автора за стремление излагать историю Украины как самостоятельный, независимый от истории России курс.

Однако ни критика, ни то, что оба труда (и Бантыш-Каменского, и Марковича) были напечатаны вне Украины - в Москве, не помешали приобрести им достаточно широкую популярность в кругах украинских интеллигентов первой половины XIX ст. Ведь именно эти работы содействовали утверждению в украинцах России национального самосознания, принадлежности к народу со славным героическим и историческим прошлым.

Именно на почве выросшего общественного интереса к истории Украины развернул активную деятельность по изданию рукописных памятников украинской историографии Осип Бодянский - украинец с Полтавщины, славяновед по образованию и профессии, профессор Московского университета. За период с 1846 по 1848 гг., когда он возглавлял журнал "Чтения в императорском Обществе истории и древностей российских при Московском университете", на его страницах впервые увидели свет "История Русов", "Летопись Самовидца", летописные работы по истории Украины А.Ригельмана, П.Симоновского и др.

Царские власти и сами старались подчинить историческую науку в Украине своим собственным политическим интересам. Поэтому перед открытым в 1839 году в Одессе "Обществом истории и древностей российских" ставилось уже прежде всего политическое задание, а именно: обосновать исторические права российского царизма на Южную Украину, официально и провокационно названную Новороссией.

Однако на практике Общество сделало немало полезного с точки зрения историко-краеведческого познания данного региона. Такой же неоднозначной была и деятельность одного из самых выдающихся членов Общества Аполлона Скальковского. С одной стороны, он сделал большой вклад в исследование новой истории запорожского казачества, реальным результатом чего стала его трехтомная работа по истории так называемой Новой Сечи. С другой стороны, он и в самом деле пытался оправдать национально-колонизаторскую политику царизма в Украине, а поэтому и осуждал гайдамацкое движение XVIII ст. как якобы разбойническое, что вызвало резкую критику со стороны Тараса Шевченко (см. его поэму "Холодный яр").

Созданная в 1843 году при киевском генерал-губернаторстве "Временная археографическая (археография - специальная историческая дисциплина по проблемам издания древних письменных (рукописных или печатных) памятников.) комиссия" в своей деятельности тоже вышла за рамки главного задания царских властей: убедить, что Правобережная Украина и Волынь, присоединенные к Российской империи в конце XVIII ст., - "край истинно русский".

Однако огромное количество исторических документов, найденных в общественных и частных архивохранилищах работниками комиссии под руководством таких высокопрофессиональных историков, как Михаил Максимович, Николай Костомаров, Николай Иванишев и др., засвидетельствовали, что на самом деле этот край - испокон веков украинский. Широкой общественности этот вывод был логически доказан с помощью издания многотомных сборников исторических документов. Членом комиссии был и Тарас Шевченко. Вместе с другими сотрудниками он участвовал в археографических и археологических экспедициях в разных регионах Украины, зарисовывал архитектурные сооружения, найденные вещи древнего быта, записывал из народных уст исторические предания и песни.

Таким образом, с помощью активной научно-исследовательской деятельности научных учреждений историческая наука в Украине приобщалась к формированию массового украинского национального самосознания, к происходящим в обществе национально-освободительным процессам.

 

Национальное возрождение на западно-украинских землях, находившихся под властью Австрийской империи. А процесс этот охватил и западно-украинские земли, которые находились под властью Австрийской империи. Противоречивой оказалась позиция самого выдающегося в Восточной Галиции профессионального историка Дениса Зубрицкого. Его творческой работе над проблемами истории предшествовали собирание и изучение украинского фольклора. Но на украинском языке писать свои фольклористические и исторические исследования Зубрицкий так и не осмелился до конца своей жизни. Сам он писал на польском, немецком и русском языках, печатался во Львове, Вене, Киеве, Москве. Но несмотря ни на что, работы Зубрицкого по истории галицких украинцев, обоснованные достоверными документальными источниками, все-таки содействовали утверждению украинского национального самосознания в образованных кругах украинской интеллигенции, потому что убедительно развенчивали утверждения польских историков, будто бы в целом вся Галиция - это край испокон веков польский.

Преимущественное большинство украинско-галицкой интеллигенции в первой половине XIX ст. составляло духовенство. Но не сразу стало оно национально сознательным. Ведь и после захвата Восточной Галиции Австрийской империей господствующим в государственном управлении наряду с немецким остался польский язык. Использование лишь этих двух языков обеспечивало образованному украинцу успешную служебную карьеру.

Господствующие круги Австрийской империи управляли Восточной Галицией через польско-шляхетскую администрацию и, следовательно, неофициально содействовали утверждению среди образованной общественности (независимо от ее национального происхождения) высокомерного взгляда на украинский язык как на крестьянский говор, "язык пастухов". Даже сельские священники-украинцы стеснялись в своих семьях и между собой говорить на родном языке, а поэтому общались на нем только с крестьянами. Поэтому и неудивительно, что украиноязычное преподавание во Львовском университете на факультете, который готовил кадры для наивысшей духовной иерархии, продержалось недолго, и по требованию самих же студентов вскоре и тут с 1809 г., как и на всех других факультетах, лекции стали читаться на немецком языке.

Однако именно из среды украинского греко-католического (униатского) духовенства впоследствии вышли первые проповедники национально-культурного возрождения в Восточной Галиции и Закарпатье. В 1816 г. епископ греко-католической церкви в Перемышле Михаил Левицкий и его помощник в школьных делах Иван Могильницкий организовали "Общество галицийских греко-католических священников для распространения письмами просвещения и культуры среди верных на основе христианской религии". Сразу же было провозглашено, что "с первыми обязанностями общества по распространению христианского просвещения тесно связаны старания по совершенствованию языка". "Письма просвещения и культуры" должны были печататься "на простом языке, употребляемом по селам, и самым простым стилем" в виде научно-популярных брошюр на темы ведения сельского хозяйства, соблюдения правил личной гигиены и христианских моральных заповедей.

Но, впрочем, печатать брошюры на живом галицийском диалекте украинского языка так и не решились, а смешали его с книжными церковнославянскими терминами и оборотами польского языка. Конечно, такой язык не воспринимался народными массами, и издание брошюр пришлось вскоре прекратить. Осталась в рукописи и грамматика этого придуманного Могильницким наречия. Сам же он с позиций настоящего украинского национального самосознания упорно убеждал, что украинский ("руський" по его определению) язык берет свое начало еще из Киевской Руси, и даже написал поэтому поводу научно-публицистическое исследование "Відомість о руськом язиці". Оно увидело свет не только на западноукраинских землях, находившихся под властью Австрийской империи, но и в переводе на русский язык - было напечатано в петербургском "Журнале министерства народного просвещения".

Прогрессивные образованные круги России с сочувствием относились к проявлениям украинского национального возрождения на западноукраинских землях. Этому, в частности, содействовала и интеллигенция украинского Закарпатья, многие талантливые деятели которой эмигрировали в Российскую империю, где занимали ведущие должности в высших учебных заведениях Петербурга, Харькова, Одессы, Нежина. Публикации закарпатских эмигрантов Ивана Орлая, Юрия Гуца-Венелина ознакомили образованных русских и украинцев Российской империи с жизнью украинского населения Закарпатья, а также утверждали понимание национального единства украинского народа от Дона до Карпат.

А в самом Закарпатье украинское национальное самосознание активно формировали местные общественные деятели, которые устным и печатным словом защищали украинский язык от поглощения его венгерским. Тут издавались книги и учебники на украинском языке для широких народных масс, публиковались на разных языках научные труды об украинском языке. Так, в 1830 г. впервые в Австрийской империи была напечатана грамматика украинского языка. Ее написал на латинском языке (со времен средневековья он считался общим языком науки) украинский греко-католический священник из Закарпатья Михаил Лучкай. А его земляки-священники Иван Кутка и Василий Дывгович - опубликовали на украинском языке главный сборник христианской морали "Катехизис".

Но самую большую популярность в украинском национальном возрождении на Закарпатье завоевал священник Александр Духнович.

Духнович позаботился не только о том, чтобы закарпатские украинцы имели молитвенник на родном языке, а и о том, чтобы начальные школы были обеспечены украинскими учебниками. Сам он написал и издал букварь, учебники грамматики, географии, пособие по педагогике для учителей. С помощью этой учебной литературы украинский язык проник в школьное образование на Закарпатье.

Значительный импульс массовому утверждению украинского языка в Восточной Галиции дала дискуссия, которая разгорелась в 1830-х годах в галицкой прессе по поводу использования в ней живого, а не искусственно обработанного украинского языка. К окончательному решению этого важного культурно-образовательного и общественно-политического вопроса побуждала в то время и сама практика преподавания в школе. Австрийское правительство удовлетворило просьбу Ивана Могильницкого об организации в Восточной Галиции широкой сети общественных начальных школ с украинским языком преподавания. Упорнее всех отстаивали родной язык деятели так называемой "Руської трійці".

"Руська трійця". Этот полулегальный демократически-просветительский и литературный кружок действовал во Львове в 1833-1834 годах. Участниками его были студенты духовной семинарии и университета. Из их среды вышли основатели и руководители кружка - Маркиан Шашкевич, Иван Вагилевич, Яков Головацкий. Собственно, именно этих троих юношей, связанных личной дружбой, общими интересами и идейными убеждениями, их однокурсники и прозвали "Руською трійцею". Причем слово "руська", то есть, по терминологии украинского населения Галиции, украинская, определяло основу идейных убеждений и главную цель их жизни. "Руська трійця" собрала вокруг себя таких же единомышленников, поставивших перед собой цель распространять массовое украинское сознание и внедрять украинский язык и культуру во все сферы общественной жизни. Для этого участники "трійці" начали "ходить в народ", записывать народные песни и предания, слова и выражения; употребляемые простыми людьми.

Но все же фольклористическая практическая деятельность членов "Руської трійці расширила их революционные связи. "Трійчани" вступили в контакт с польскими конспиративными революционными кружками, которые вели подготовку антиправительственного восстания. Польские революционеры детально рассказали украинским друзьям о своих планах. Однако "Руська трійця" не прельстилась революционными намерениями польских соратников и старалась заниматься исключительно культурническо-просветительской деятельностью. Но вскоре власти признали "Руську трійцю" враждебной государству. Сам директор львовской полиции возмущался: "Эти безумцы хотят воскресить... мертвую русинскую национальность".

Шашкевич в своих выступлениях откровенно указывал, что развивать украинскую литературу следует, исходя из спроса и потребностей народа и на основе его живого языка. В 1836 году Вагилевич впервые перевел на украинский язык известное древнерусское произведение "Слово о полку Игореве". Однако слава политически неблагонадежного не дала Вагилевичу возможности напечатать этот перевод.

Такая же судьба постигла в том же году и подготовленную к печати Шашкевичем рукопись "Читанка для діточок в народних училах руських". Свет она увидела лишь в 1850 году, то есть через семь лет после смерти составителя. Кстати, слово "читанка" придумано Шашкевичем. Активно работал Шашкевич и над составлением грамматики и словаря украинского языка, но так и не успел завершить эти работы. В то время украинцы-львовяне признавались, что их "руський" дух на сто процентов возвысили религиозно-моральные проповеди, которые в 1836 году Шашкевич и еще два его соратника по "Руській трійці" начали произносить проповеди в трех церквях Львова на украинском языке.

В том же году они напечатали в Пеште (столица Венгрии) подготовленный ими альманах "Русалка Дністровая". В опубликованных в нем народных песнях, думах, сказках, поэтических, публицистических и научно-исторических произведениях провозглашалась идея единства западноукраинских земель со всей Украиной, указывалось на важность изучения исторического прошлого.

Однако распространить "Русалку Дністровую" не удалось. Власти наложили арест на опасное для них издание. Только 250 экземпляров из тысячного тиража составители успели распродать, подарить друзьям и сохранить для себя. Всех троих составителей и авторов альманаха - Шашкевича, Вагилевича и Головацкого - привлекли к ответственности как государственных преступников. Во время следствия все они с достоинством защищали свое право писать любые произведения на украинском языке.

Издание "Русалки Дністрової" было апогеем деятельности кружка "Руська трійця". Преследуемый властями он распался. Однако в истории украинского национального движения в целом и, в частности, на западноукраинских землях, деятельность "Руської трійці" осталась памятной вехой.

Создание Кирилло-Мефодиевского общества. В середине XIX ст. Киев, вместо официально предназначенной ему роли центра русификаторской политики царизма на Правобережной Украине, стал центром общеполитического украинского национального движения. Уже в начале 40-х годов студенты и молодые преподаватели Киевского университета организовали тайный кружок "Киевская молодая", который поставил перед собой задачу национального возрождения и пропаганды среди помещиков освобождения крестьян от крепостной зависимости. Вся пропаганда должна была проникнуться "христианским духом".

Вскоре кружок прекратил свое существование, а его самые активные деятели - учитель из Полтавы Василий Белозерский, служащий канцелярии генерал-губернатора Николай Гулак и профессор Киевского университета Николай Костомаров, - привлекли еще нескольких кружковцев и создали весной 1846 г. настоящую нелегальную политическую организацию - Кирилло-Мефодиевское общество (братство), названное в честь известных славянских просветителей Кирилла и Мефодия.

Вместе с названными основателями Общества в его заседаниях постоянно участвовали; поэт и художник Тарас Шевченко; писатель и педагог, автор украинской азбуки, вошедшей в историю под названием кулишовки (ею и до сих пор печатаются книги), Пантелеймон Кулиш; полтавский помещик, педагог и журналист (высшее образование получил в Париже, где сформировался как непоколебимый сторонник идей Великой французской революции) Николай Савич; поэт-переводчик Александр Навроцкий; этнограф-фольклорист Афанасий Маркович; педагог Иван Посяда; поэт и публицист, автор правоведческого трактата "Идеалы государства" Георгий Андрузский; педагог Александр Тулуб; педагог Дмитрий Пальчиков.

Главной целью Общество считало достижение Украиной национально-государственной независимости с демократическим строем по образцу США или Французской Республики.

Таким образом, из этих и подобных размышлений возникла идея утверждения государственной независимости Украины в федеративном союзе таких же независимых славянских государств, каждое из которых должно было бы представлять отдельный штат или размежевывалось бы на несколько штатов. Киев должен был стать центральным городом всего федеративного союза, в котором раз в четыре года собирался бы наивысший общий консультативно-регулирующий межгосударственные взаимоотношения орган - собор (или сейм).

Тарас Шевченко в украинском национальном движении. Необходимость распространения образования в народных массах отстаивал Т.Шевченко. Своих коллег по Кирилло-Мефедиевскому обществу он призывал добиваться прежде всего, чтобы "завести на Украине хорошие сельские школы", сам брался за составление школьных учебников. А шевченковские поэтические произведения, в основном тогда еще не напечатанные, но уже известные многим по распространенным рукописным спискам, имели значительное влияние на формирование национального самосознания и политической активности передовой образованной интеллигенции и широких народных масс.

Горе и радость миллионных масс крепостного населения Украины всегда разделял Шевченко - сам бывший крепостной. В своих произведениях гениальный поэт разоблачал и нещадно высмеивал все порождения крепостнического строя: насилие и обирательство крестьян помещиками, убогую и нищенскую жизнь крепостного села.

Вместе с тем он искоренял у крепостных иллюзии о "добром царе", убеждал крестьян, что нет на свете плохих или хороших царей - все они угнетатели народа. За колонизаторскую политику царизма поэт гневно осуждал в своих произведениях и умерших на то время Петра I и Екатерину II, но больше всех - своего современника Николая I и его приспешников, которые, по шевченковскому выражению, "Украину правили". Резко и презрительно называл Шевченко "оборотнями" и тех своих "землячков", которые старательно прислуживали колонизаторскому режиму царского самодержавия.

Как революционер поэт клеймил российский царизм, защищавший интересы правящих слоев общества ("Бодай кати їх постинали, отих царів, катів людських"); как демократ - осуждал Российскую империю, в которой "від молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчить"; как национальный патриот - ненавидел угнетателей за иго, что над Украиной российский самодержавный "Орел Чорний сторожем літає".

Историческое прошлое Украины Шевченко использовал для пропаганды национально-освободительных идей и вспоминал в своих произведениях подвиги тех деятелей, которые, по его мнению, не отступали перед имперской политикой российского царизма; Дорошенко, Полуботко, Гордиенко. С симпатией относился поэт и к гетману Ивану Мазепе, но укорял его за то, что не объединился с Семеном Палием и из-за этого проиграл Полтавскую битву 1709 г., следствием чего явилось усиление угнетательско-колонизаторской политики российского царизма в Украине.

В своем творчестве Шевченко заклеймил тех вожаков украинского казачества, которые были "рабами, підніжками, гряззю Москви", как, например, "дурний гетьман" Скоропадский, "дурний попович" Самойлович, Кирилл Разумовский, который "лизав, мов собака, патинки цариці". Неоднозначной была и оценка исторических заслуг Богдана Хмельницкого. С одной стороны, Шевченко высказывал свое восхищение деятельностью одного из самых выдающихся украинских гетманов, "гениального бунтовщика". Но, с другой стороны, как последовательный поборник идеи государственной самостоятельности Украины, поэт не мог простить Хмельницкому его самой большой исторической ошибки - соединения с Московским государством. Не в одном своем стихотворении он укорял Хмельницкого за то проклятое соглашение с Москвой.

Вершиной творчества Шевченко, посвященного национально-освободительной борьбе, стала его поэма-мистерия "Великий льох" (1845 г.). Потерю независимости Украины автор связывает с тремя, по его мнению, самыми выразительными историческими событиями: Переяславским соглашением 1654 г„ Полтавской битвой 1709 г. и разорением Запорожской Сечи 1775 г. Шевченко предлагал (и нашел взаимопонимание у революционно настроенной молодежи) перейти к решительным практическим действиям - к насильственному свержению самодержавно-крепостнического строя Российской империи. К этому призывали и его поэтические произведения на политическую тематику; "Сон", "Кавказ", "I мертвим і живим" и др. Их не раз зачитывали на заседаниях Общества, постоянно использовали в агитационной работе.

Ко всем национально и социально угнетенным обращен и славноизвестный "Заповіт" (1845 г.) Шевченко.

Репрессии царизма против кирилло-мефодиевцев. Кирилло-Мефодиевское общество просуществовало немногим больше года. Весной 1847 года царские власти арестовали в Киеве всех 12 постоянных участников заседаний общества и под конвоем отправили их в Петербург. Из-за этого сорвались попытки кирилло-мефодиевцев установить деловые контакты с петербургской русской тайной политической организацией петрашевцев. А они отводили произведениям Шевченко первостепенную роль в антисамодержавной агитации в Украине. Правда, через год после кирилло-мефодиевцев жандармы арестовали и большинство петрашевцев.

Всех участников Кирилле-Мефодиевского общества наказали без всякого суда ссылкой в разные места российской империи. Самым тяжелым было наказание Шевченко, потому что при аресте были найдены рукописи его антицаристских и антикрепостнических произведений. Поэта-революционера сослали рядовым солдатом в малозаселенные тогда Оренбургские степи со строжайшим запретом царя хоть что-нибудь писать или рисовать.

Конечно, разгром царскими властями Кирилло-Мефодиевского общества нанес чувствительные потери рядам активных деятелей украинского национального движения. Однако окончательно похоронить его царизму не удалось. В одном из писем, полученных Шевченко в ссылке, поэту сообщали: "Много есть тут таких, что вспоминают о Вас... хотя Вас и не стало, но на Ваше место найдется до 1000 людей, готовых стоять за то, что Вы говорили". Следовательно, подполье украинского национального движения продолжало жить.

Культурный и языковой процессы. По инициативе национально сознательной интеллигенции в быт народных масс постепенно входило ежегодное празднование годовщин Тараса Шевченко, что также способствовало консолидации украинской нации. Значительно вырос и общий интерес украинского народа к своему историческому прошлому. История Украины воспринималась ее специалистами, писателями, художниками, а также широкими массами населения, независимо от того, по какую сторону границы они жили, как свое родное, близкое, единое целое. Положительно воздействовала на культурно-национальное развитие украинского народа журналистика второй половины XIX ст. (журналы "Основа", "Киевская старина" -в Восточной Украине и "Молот", "Друг", "Життя і слово" - в Западной Украине).

Широкие слои образованной общественности для повышения массового национального самосознания обращались также к изучению и популяризации устного народного творчества. Один за другим выходили в свет сборники записанных в разных регионах Украины песен, дум, сказок, преданий и др. Для записей фольклора, обычаев и обрядов украинского народа формировались целые экспедиции. Та, которой руководил Павел Чубинский, привезла столько фольклорно-этнографических материалов с Правобережья Украины, что для их опубликования с научными комментариями понадобилось семь томов. Основательный семитомный труд Петербургская академия наук отметила премией, а главного редактора как украинофила царские власти вынудили выехать за пределы Украины.

Наверное, Чубинского наказали бы еще больше, если бы узнали, что текст запрещенной к публичному исполнению песни "Ще не вмерла Україна" написал он. Текст проникнут идеями украинского национального возрождения, непоколебимых освободительных устремлений за "святое дело", восхвалением казацкого прошлого Украины. И это очень пугало правителей Российской и Австро-Венгерской империй. Музыку песни "Ще не вмерла Україна" написал Михаил Вербицкий, и вскоре в народных массах она приобрела большую популярность, стала гимном борцов за национальное освобождение Украины. Такую же роль играли переложенные на музыку композиторами Николаем Лысенко, Николаем Аркасом и Дмитрием Сичинским стихотворения: "Заповіт Тараса Шевченко, "Не пора" Ивана Франко, "Я русин бил, єсть і буду" Александра Духновича и др. Патриотические мотивы тесно переплетались с гуманистическими в "Молитві за Україну" Николая Лысенко, что утверждала общечеловеческие демократические идеи, служила высокой цели национального возрождения украинского народа, его становления как нации.

Цементирующей силой единства национальной культуры являлся украинский язык. Именно в этот период он формировался как литературный. Его развитию содействовали написанные Александром Потебней, Павлом Житецким, Агатангелом Крымским и другими учеными многочисленные научные труды и учебные пособия по истории и грамматике украинского языка. Начали издаваться двуязычные словари: на Надднепрянской Украине - русско-украинские и украинско-русские; в Галиции - немецко-украинские и украинско-немецкие.

Уже в начале XX ст. в свет вышел составленный Борисом Гринченко многотомный словарь украинского языка, который и сегодня является наилучшим источником знаний языка нашего народа. Усилиями Ивана Франко, Ивана Верхратского, Кирилла Студийского, Михаила Возняка было начато издание в Галиции многотомной книжной серии памятников украинского языка и литературы. Вместе с тем еще и вначале XX ст. Франко сетовал, что среди галицкой интеллигенции знание народного языка очень недостаточное, затемненное и запутанное.

Содействовала развитию литературного языка и усвоению его словарного фонда классическая художественная литература. Поэтические и прозаические произведения Панаса Мирного, Павла Грабовского, Ивана Франко, Ольги Кобылянской, Юрия Федьковича не только становились классикой украинской литературы, но и были наиболее действенным фактором формирования литературного языка. Ранее диалектно раздробленный украинский язык становился единым целым, понятным на всей территории Украины. Его признавали своим языком и надднепрянцы, и таврийцы, и волыняне, и слобожане, и галичане, и подоляне, и закарпатцы.

Білет №8

1. Характерні особливості забудови Києва.

 

2. Культурний процес другої половини ХІХ ст.

Образование. Во второй половине XIX ст., как и раньше, развитие украинской культуры происходило в условиях имперских колонизаторских политических режимов, которые господствовали в Украине. Наиболее негативно они отражались на народном образовании. Ни российские, ни австро-венгерские правители не заботились о том, чтобы научить грамоте каждого украинского ребенка. Начальных и средних школ не хватало даже для тех детей, которые хотели учиться и родители которых имели для этого материальные возможности. И хотя количество начальных школ в Украине под властью Российской империи увеличилось на протяжении второй половины XIX ст. -с 1300 до 17000, - однако более двух третих детей (по разным причинам) не смогли обучаться в школах.

Наконец царское правительство в начале XX ст. почти совсем устранилось от материального содержания всей сети начальных школ (так называемых одноклассных с трехлетним сроком обучения и двухклассных, в которых обучались пять лет). Более четырех пятых школ перешли под опеку земств, хотя министерство народного образования не уступало своего права разрабатывать и контролировать все учебные программы. Валуевский циркуляр и Эмский указ четко определили главное направление образовательной политики российского царизма в Украине: не допустить украинский язык в школу. Таким образом, обучение во всех звеньях образования -от начального до высшего - проводилось только на русском языке.

В 1869 г. правительство Австро-Венгерской империи провозгласило общее обязательное начальное обучение на западноукраинских землях.

Однако из-за материальных трудностей, отсутствия школьных помещений и квалифицированных учителей много украинских детей не имели возможности регулярно посещать школу. Причем в большинстве школ обучение в Восточной Галиции шло на польском языке, в Северной Буковине - немецком, на Закарпатье - венгерском. Количество же украинских школ постоянно уменьшалось.

Поэтому в конце XIX ст. неграмотность населения Украины была уже массовым явлением. По официальным данным переписи 1897 г. по Российской империи, в губерниях Украины на каждые 100 человек насчитывалось от 72 до 85 неграмотных. Более двух третей неграмотных зарегистрировала и официальная статистика Австро-Венгерской империи среди населения западноукраинских земель. А в отдельных (особенно - горных) уездах среди трудящихся вообще не было ни одного умеющего писать.

Значительно больше внимания царизм уделял среднему образованию. Ведь оно считалось основой высшего образования, которое готовило специалистов государственного управления, народного хозяйства, культуры и науки. Большинство средних учебных заведений было закреплено за отдельными правительственными ведомствами. Министерству народного образования были подчинены сначала семи-, а позже, и восьмилетние гимназии и четырехлетние прогимназии -преимущественно с гуманитарным обучением, а также шести- и семилетние реальные училища с природоведческим и физико-математическим уклоном. В ведании министерства находились и учительские семинарии. В конце XIX ст. в Надднепрянской Украине насчитывалось 129 гимназий и 19 реальных училищ.

Военное министерство руководило семилетними кадетскими корпусами, выпускающими офицерские кадры для армии. Коммерческими, сельскохозяйственными училищами руководило министерство торговли и промышленности. Высший орган церковного управления -Синод заботился о подготовке в духовных семинариях и духовных академиях кадров православных священников. Женские гимназии (первая из них была открыта в Киеве в 1850 году) опекались благотворительным "ведомством царицы Марии".

Немало средних учебных заведений содержались земствами или частными лицами. К таким заведениям принадлежала известнейшая коллегия Павла Галагана в Киеве, которая была основана на средства старинной украинской национально сознательной семьи Гала-ганов. Она работала по специальной программе и давала широкие познания в области общих и украиноведческих гуманитарных дисциплин.

С развитием капитализма во всех отраслях народного хозяйства возникла необходимость в высококвалифицированных кадрах рабочих и служащих. Так появились ремесленные, технические, сельскохозяйственные, низшие промышленные и другие училища профессионального образования.

На западноукраинских землях под властью Австро-Венгерской империи хотя и было разрешено в 1874 г. обучение на украинском языке в средних учебных заведениях, однако первую украинскую гимназию открыли лишь в 1887 году в Перемышле. В конце XIX ст. таких гимназий в Галиции насчитывалось уже 6, а польских - 29. На Буковине в это время действовало две немецко-украинские гимназии. В них украинский язык преподавался как отдельный предмет, а в трех гимназиях, которые, только и действовали на Закарпатье, украинский язык не изучался вообще.

Единственным реальным достижением так называемой новой эры, начатой соглашением украинских общественных деятелей с правящими австрийско-польскими кругами Галиции, было открытие кафедры истории Украины во Львовском университете. С 1894 г. ее возглавил Михаил Грушевский, который переехал во Львов из Киева. В 1900 году открыли и кафедру украинской литературы, которую возглавил Кирилл Студинский. В основанном в 1875 году Черновицком университете также действовала кафедра украинского языка и литературы, возглавляемая Степаном Смаль-Стоцким, однако все обучение тут шло на немецком языке. Исключительно только русский язык применялся в обучении в высших учебных заведениях Надднепрянской Украины, где кроме Харьковского и Киевского университетов, позже открылся и Новороссийский в Одессе. Общее количество студентов в этих трех университетах выросло с 1200 человек в 1865 году до 4000 человек в 1895 году.

Значительную роль в популяризации и развитии научных знаний играли общественные научные товарищества, которые возникли в Киеве, Харькове, Одессе. Здесь, ученые, объединенные общими идеями, занимались изучением проблем природоведения,- математики, агрономии, истории, литературоведения и ряда других наук. Подобную многоотраслевую организацию - Научное общество им. Шевченко создали ученые во Львове. В Обществе работали отдельные секции: математико-естественно-ме-дицинская, филологическая, историко-философская. Когда с конца XIX ст. Общество возглавил Михаил Грушевский, он начал готовить и периодически, том за томом, издавать свой труд "Історія України-Руси". Этот труд и до сих пор является наиболее обстоятельным изложением истории Украины с древнейших времен до середины XVII ст. Отдельные значительные явления в истории Украины, например, борьба народных масс за свое социальное и национальное освобождение, развитие феодально-крепостнических отношений, культурный подъем украинского народа - нашли отражение в работах историков Александра Лазаревского, Александры Ефименко, Дмитрия Багалия. К обширным исследованиям истории запорожского казачества приступил в то время Д.Яворницкий.

Литература. Выдающиеся деятели украинской литературы второй половины XIX ст. углубляли Шевченковское понимание исторического процесса с позиций национальных и социальных интересов народных масс. Их публицистические и художественные произведения содержат глубокие размышления о тогдашней и будущей жизни украинского народа, отражают исторические события прошлого, воспевают освободительную борьбу за государственную независимость Украины.

С "Народними оповіданнями" Марко Вовчок (писательницы Марии Вилинской-Маркович), которые осуждали крепостное право, успел познакомиться Тарас Шевченко. Они вызывали у него, как и у всей прогрессивной украинской и российской интеллигенции искреннее восхищение. Наибольшего совершенствования украинская художественная проза достигла в социально-бытовых романах и повестях Панаса Мирного (Пана-са Рудченко) "Х1ба ревуть воли, як ясла повні?", "Повія", "Лихі люди" и др. Эти произведения широко освещают жизнь украинского общества в период утверждения в нем капиталистического строя.

Глубокое художественное отражение жизни многих социальных слоев украинского общества нашло в повестях и рассказах Ивана Нечуя-Левицкого: крестьяне и рабочие-ремесленники ("Микола Джеря", "Бурлачка", "Кайдашева сім'я"), мещанство ("На Кожум'яках"), интеллигенция ("Хмари", "Над Чорним морем"), духовенство ("Старосвітські батюшки та матушки", "Афонський пройдисвіт"). Национально-освободительные мотивы во всю ширь раскрывались в художественных исторических повестях И.Нечуя-Левицкого: "Запорожці", "Маруся Богуслав-ка", "Гетьман Іван Виговський", "Князь Єремія Вишневецький" и др.

Как писатель-ученый, автор научных изысканий по истории, философии, экономической теории и одновременно автор стихотворений и поэм, рассказов и повестей, драматических произведений проявил себя в культурном процессе, общественной жизни и национальном движении в Украине Иван Франко. Он первым в украинской литературе в своих прозаических произведениях "Борислав сміється", "Бориславські оповідання" и других показал жизнь и социально-политическую борьбу западноук-раинских рабочих в условиях первобытно-дикого хищнического капитализма. Прославленное стихотворение "В1'чний революцюнер" ("Гімн") призывало социально и национально порабощенных всех времен и народов к борьбе.

Кроме собственных литературно-художественных и публицистических трудов, Франко оставил после себя огромное творческое наследие переводов с литератур древнего мира (Вавилон, Индия, Арабия, Греция, Рим), средневековья (Англия, Шотландия, Норвегия, Исландия, Испания, Португалия, Албания, Италия) и нового времени (Германия, Россия, почти все славянские народы).

Во второй половине XIX столетия на западноукраинских землях расцвел еще один писательский талант - Юрия Федьковича. Первые его стихи были написаны на немецком языке, общепринятом тогда среди украинской интеллигенции Буковины. Однако вскоре Федько-вич в своей творческой деятельности полностью перешел на украинский язык. За короткое время он написал большое количество поэтических, прозаических и драматургических произведений -главным образом из жизни украинцев-гуцулов Северной Буковины. В этом регионе, как отмечали современники Федьковича, его творчество для утверждения и расширения украинской национальной самосознательности имело не меньшее значение, чем Шевченковские произведения для всей Украины.

Продолжал писать произведения с призывами разворачивать борьбу за свержение царского самодержавия поэт Павло Грабовский, который был сослан царскими властями в Сибирь за свои национально-патриотические и революционные убеждения. Публицистику на русском языке он печатал в российских периодических изданиях, а сборники стихов пересылал в Галицию и издавал во Львове. Своих украинских единомышленников Грабовский убеждал в необходимости вывода украинского языка "на широкую дорогу", то есть добиваться прав издания на нем любых произведений: художественных, публицистических, научных.

Безжалостно критиковал самодержавный строй Российской империи Михаил Коцюбинский в серии публицистических очерков "Свет и тени русской жизни", напечатанных в российской прессе. В 1899-1903 годах во Львове вышел в свет трехтомник его произведений. Историческая повесть "Дорогою ціною", которая изображала непримиримость украинского народа к национальному угнетению, сразу же после первого своего издания была переведена на несколько иностранных языков и получила широкую популярность далеко за пределами Украины. Глубокую симпатию проявил украинский писатель в своих произведениях и к жизни трудящихся других национальностей, в частности молдаван ("Для загального добра"), крымских татар ("В путах шайтана", "На камені" и др.)

Ненавистью к угнетателям своего народа, искренним сочуствием к бедствиям угнетенных всех национальностей пронизано поэтическое творчество Леси Украинки. Ее поэма "Давня казка" утверждала идею служения поэта интересам, потребностям и запросам народных масс.

Уже первые два сборника стихов Леси Украинки "На крилах пісень" і "Думи і мрії", изданные в 90-х годах XIX столетия, утверждали идеи справедливости освободительной борьбы против социального и национального угнетения, которое господствовало в Российской империи, призывали к единению революционеров разных национальностей. Поэзию Леси Украинки горячо приветствовал Иван Франко. В 1898 г. он писал: "Со времен Шевченкового "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте" Украина не слышала такого сильного, горячего и поэтичного слова, как из уст этой слабосильной, больной девушки..."

В тесной связи с общим литературным процессом происходило становление драматургического репертуара новорожденного украинского национального театра. Создателями украинской драматургической класики стали Марко Кропивницкий, Михайло Старицкий, Иван Карпенко-Карый (Тобилевич). Каждый из них написал несколько десятков пьес разного жанра и содержания: драмы, трагедии, водевили, либретто оперет и опер на темы исторического прошлого и тогдашнего современного Украины. Наиболее популярными были пьесы, которые затрагивали вечные проблемы общечеловеческой морали и социальной справедливости, осуждали угнетательский строй, превозносили чувства национального достоинства, воспитывали высокое национальное самосознание.

Настоящими жемчужинами украинской драматургии были пьесы: "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Глитай, або ж Павук" Марка Кропивницкого; "Циганка Аза", "Не судилося", "Талан", "Ой, не ходи Грицю, та й на вечорниці" Михайла Старицкого; "Сто тисяч", "Хазяїн", "Безталанна", "Мартин Боруля", "Житейське море", "Суета" Ивана Карпенка-Карого. Авторы этих пьес сами признавались, что брали образы своих героев из окружающей жизни, а это и делало их близкими и понятными зрителям.

Искусство: театральное, музыкальное и изобразительное. Марко Кропивницкий и Михайло Старицкий стали основателями, а также режиссерами и ведущими актерами украинского профессионального театра, который был образован в 1882 г. в Елисаветграде. Хотя это был период усиления реакционного наступления российского царизма на украинскую культуру. Театральные спектакли украинских трупп можно было показывать в Украине только с позволения губернаторов, а добиться его в каждом отдельном случае было достаточно трудно. Киевский генерал-губернатор, например, запретил, начиная с 1883 г., на целых десять лет во всех пяти подчиненных ему губерниях спектакли украинских театральных трупп. Поэтому, актерам приходилось немало гастролировать и за пределами Украины.

Спектакли профессионального украинского театра с интересом воспринимали зрители Москвы, Петербурга, Казани. С большим успехом гастроли украинских трупп проходили в городах Белоруссии, Грузии, Польши. Эти гастрольные поездки способствовали укреплению культурных взаимосвязей украинского народа с другими братскими народами, также порабощенными Российской империей. Больше всего захватывала зрителей своей необычайной эмоциональностью и поразительным реализмом актерская игра Марии Заньковецкой. К тому же, и в своей личной жизни великая украинская актриса проявила настоящее гражданское мужество. Выступая в 1897 году в Москве на всероссийском съезде театральных деятелей, она высказала решительный протест против ущемлений царскими властями украинского театра, заявила о необходимости сделать этот театр по-настоящему народным.

Существенный вклад сделал Кропивницкий также в оживление театральной жизни на западноукраинских землях, когда в 70-х годах возглавлял во Львове украинский театр культурно-просветительского общества "Руська бесіда". Благодаря ему западноукраинские зрители познакомились с пьесами украинской (И.Карпенко-Карый, И.Франко, Панас Мирный), русской (Н.Гоголь, О.Островский, Л.Толстой) и зарубежной мировой (Ф.Шиллер, Ж.-Б.Мольер) классики.

С театральным искусством связано развитие украинской музыки. В 1862 году, появилась первая украинская опера "Запорожець за Дунаем". Ее создал певец и композитор Семен Гулак-Артемовский. Первой оперой на сюжет Шевченко была "Катерина" Николая Аркаса. Законченная рукопись оперы пять лет скиталась по цензурным учреждениям и наконец в 1897 г. была напечатана автором на его собственные средства. Еще два года общественность ожидала постановки оперы на сцене. Её взялся осуществить со своей труппой М.Кропивницкий. Однако премьера состоялась не в Украине, а в Москве в 1899 году.

Композитор Петр Сокальский создал оперы "Мазепа", "Майська ніч", "Облога Дубна", либретто их написано по произведениям Александра Пушкина и Николая Гоголя. На стихи Т.Шевченко, И.Франко, Ю.Федьковича западноукраинские композиторы Михаил Вербицкий, Иван Воробкевич и Дмитрий Сичинский создали песни и романсы. Руководитель Львовского музыкально-культурного общества "Боян", дирижер и композитор Анатоль Вахнянин стал автором первой на западноукраинских землях оперы "Купало". На мелодию написанного им хора к трагедии "Ярополк" деятели освободительного движения сочинили текст песни "Шалійте, шалійте, скажені кати", которая приобрела большую популярность.

Как и раньше, украинские композиторы увлекались профессиональной обработкой музыкального фольклора. В творческом наследии выдающегося украинского композитора Николая Лысенко насчитывается около 600 песен, как профессионально обработанных народных, так и написанных на тексты отечественных и зарубежных поэтов. В частности, почти 100 произведений из "Кобзаря" Т.Шевченко положено Николаем Лысенко на музыку, много произведений - на тексты И.Франко (среди них - прославленный "Вічний революціонер") и Леси Украинки. Вместе с тем Лысенко - создатель репертуара украинской оперной классики, в частности - опер "Наталка Полтавка" и "Тарас Бульба", первых украинских опер для детей - "Коза Дереза", "Пан Коцький", "Зима і весна". Композитора постоянно преследовали царские власти - за его последовательную и неотступную деятельность в области развития украинской национальной музыкальной культуры и за активное участие в украинском национальном движении.

На таких же традициях взаимообогащения развивались русское и украинское изобразительные искусства, В творческом наследии выдающихся русских художников И.Крамского, В.Маковского, И.Айвазовского и других есть немало пейзажных, бытовых и портретных полотен на украинскую тематику. Вершин мирового искусства достигло творчество Ильи Репина. Он родился, провел детские и юношеские годы в Украине, навсегда сохранив чувство искренней любви к братскому украинскому народу. Среди многих его картин на украинскую тематику самым выдающимся является полотно "Запорожцы пишут письмо турецкому султану".

Украинский художник Сергей Васильковский написал около 3500 картин и зарисовок чудесной природы Украины, героического прошлого украинского народа, его повседневной жизни. Большое изобразительное наследие бытовой и общественной жизни украинского народа оставили после себя Константин Трутовский, Кирияк Констанди, Корнил Устиянович.

Шедевром монументальной скульптуры второй половины XIX ст. в Украине по праву, стал открытый в 1888 г. в Киеве памятник Богдану Хмельницкому (автор - М.Микешин). Рост городов, промышленных предприятий, торговых и учебных заведений, связанный с развитием капитализма, выдвинул новые требования к архитектуре. Тем более, что появились новые строительные материалы (бетон и железобетон), металлические конструкции колонн и перекрытий и др. Выдающихся успехов архитектурное искусство достигло в сооружении в конце XIX ст. зданий оперных театров в Одессе (арх. Ф.Фельнер и Г.Гельмер), Киеве (арх. В.Шредер) и во Львове (арх. З.Горголевский).

Таким образом, преодолевая нелегкие препятствия на своем пути, украинская культура во всех её отраслях продолжала и во второй половине XIX ст. своё прогрессивное развитие. Ее лучшие достояния демонстрировали перед всем миром неисчерпаемую талантливость украинского народа и его выдающихся сыновей и дочерей.

 

Фольклор, быт и народное декоративно-прикладное искусство. Мария Вилинская (писательница Марко Вовчок), пребывая в 60-х годах XIX ст. за границей, как-то на протяжении двух недель ежедневно по 5 часов напевала по памяти украинские народные песни немецкому композитору Эдуарду Мертке. Так были упорядочены к изданию 8 сборников, но выпустить удалось в 1866г. в Лейпциге (Германия) только один. В нем были напечатаны слова и ноты 200 украинских народных песен. В Дании украинский песенный фольклор стал известен по переводам писателя Тора Ланге, который долгое время жил на Винничине, а возвратившись на родину, издал сборник текстов слотами украинских народных песен.

Записи народных песен, дум, преданий, сказок, пословиц и т.д. позже становятся делом не только любителей-самоучек, но и настоящих специалистов. Основательные сборники украинского песенного фольклора подготовили и- издали в Украине и за границей ученые-историки и фольклористы Владимир Антонович и Михаил Драгоманов.

Записи устного народного творчества, обычаев и обрядов украинского населения Правобережья, сделанные в 70-х годах научной экспедицией под руководством П.Чубинского стали основой семитомного труда Юго-Западного отдела Российского географического общества. Эта же научная организация сделала запись народных дум и песен слепого кобзаря Остапа Вересая.В 1874 г. он выступил перед участниками III Археологического съезда в Киеве. Один из слушателей этого концерта, французский ученый Альфред Рембо, очарованный искусством кобзаря, отметил, что Вересай должен стоять в одном ряду с Гомером и может считаться законным наследником прославленного древнерусского певца Бояна. Специальное научное искусствоведческое изыскание о думах и песнях, исполняемых Вересаем, написал и опубликовал Николай Лысенко. Наряду с песнями на исторические темы в репертуаре Вересая были и такие, которые художественно отображали достоинства и недостатки современного автору политического режима, в котором господствовали социальное и национальное угнетение народных масс (самая популярная песня "Нема в світі правди").

В 1876 г. будущие известные украинские художники, а тогда еще студенты Петербургской академии художеств Порфирий Мартынович и Панас Сластён посетили Лохвицкий уезд на Полтавщи-не, где записали весь репертуар дум и песен кобзаря Ивана Кравченко-Крюковского. Среди современных ему кобзарей это был действительно наибольший авторитет с общечеловеческими чертами высокой порядочности и непревзойдённым талантом кобзарского искусства. Недаром кобзари Украины выбрали именно его своим пан-мастером, то есть главой кобзарско-лирницкой корпорации, которая имела свои обычаи и правила.

Распространенным явлением песенного быта украинцев во второй половине XIX ст. становится освоение украинским народом по-настоящему народных песен литературного происхождения. Такими, в частности, воспринимались - песни на слова Т.Шевченко - "Реве та стогне Дніпр широкий", "Думи мої, думи мої", Леонида Глибова - "Стоїть гора високая", Степана Руданского - "Повій вітре на Вкраїну", Николая Петренко -"Дивлюсь я на небо". Марка Кропивни-цкого - "Де ти бродиш, моя доля".

Утверждение капиталистического строя ввело новые сюжеты в украинское устное народное творчество и даже породило его новую отрасль - рабочий фольклор. Появились характерные для этого времени песни "Хто в заводі не бував, той горечка не видав", "Шахтар в шахту спускається - з білим світом прощається, "Ой, чи воля, чи неволя".

Благодаря поддержке земств и отдельных зажиточных сторонников народных промыслов удалось сберечь ковровое ремесленное производство. На Киевщине, Полтавщине, Черниговщине, Львовщине открылись учебно-ткацкие мастерские. В конце XIX ст. в 500 населенных пунктах Украины сохранилось и успешно конкурировало с продукцией фаянсово-фарфоровых заводов народное гончарство. Широким спросом как в украинских, так и в российских губерниях пользовались посуда, игрушки, изразцы, изготовленные народными умельцами. Художественные изделия талантливых гуцульских художников-резчиков по дереву имели мировую славу. Резные художественные произведения семьи Шкри-бляков экспонировались на выставках во Львове, Кракове, Вене. Большая творческая одаренность народных масс запа-дноукраинских земель проявилась также в художественном искусстве обработки металлов и вышивке.

Білет №9

1. Характерні особливості рукописної книги Київської Русі.

Піклування про освіту від часів запровадження християнства перебрали держава й церква. За князювання Володимира Святосла-вича в Києві вже існувала школа, у якій навчалися діти найближчого оточення князя. Існувала школа й при Софійському соборі. Тут було закладено першу відому на Русі бібліотеку й відкрито книгописну, майстерню, де переписувалися й перекладалися книги, привезені з Візантії та Болгарії. Року 1086-го онука Ярослава Мудрого Янка Всеволодівна заснувала в Києві в Андріївському монастирі жіночу школу.

Монастирі були центрами освіти і в Галицько-волинському князівстві. Знахідки берестяних грамот, бронзових писал переконують, що книжна наука розвивалася не лише в стольному граді, а й в різних частинах Галицької та Волинської земель. Приміром, берестяні грамоти знайдено у Звенигороді та Бересті, бронзові писала для писання на воскових табличках - у Звенигороді, Перемишлі, Галичі.

Високий рівень освіченості руського населення сприяв розвиткові оригінальної літератури.

Популярним жанром давньоукраїнської літератури були літописи. На думку дослідників, найдавніший літопис було створено за часів Аскольда у другій половині IX ст. Проте він, як і наступні літописні зведення, не зберігся. Першим літописом, що дійшов до нас, є "Повість минулих літ". Його було створено на початку XII ст. Один із пізніших списків цього літописного зведення зберіг ім'я автора - ченця Києво-Печерського монастиря Нестора.

До продовжень "Повісті..." належить Київський літопис, який охоплює час від 1111 р. до 1200 р. Він розповідає про події в різних землях Київської Русі, але в центрі оповідей - Київ і Київська земля. Основний зміст літопису - княжа боротьба за київський стіл, боротьба русичів проти половців.

З-поміж інших жанрів літератури варто згадати про церковні проповіді. Вони були повчальні та урочисті.

Повчальні проповіді, прості за своєю будовою, розраховані на пересічного, непідготовленого слухача. Найвизначнішим автором повчальних проповідей був один із засновників Києво-Печерського монастиря Феодосія Печорський.

Урочисті проповіді складалися для освічених людей - князів, бояр, священиків, ченців тощо. Чудовим зразком урочистої проповіді е "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона.

У записах Лаврентіївського списку під 1096 р. вміщено пам'ятку, відому під назвою "Повчання" Володимира Мономаха.

"Повчання" звернене до дітей Мономаха. Князь подав своїм дітям приклад взірцевого правителя, навчає гідної цього високого звання поведінки й способу життя. Князь, навчав Мономах, повинен піклуватися про підданих, не покладатися на управителів, слуг чи бояр, а сам стежити за державним життям; не дозволяти, щоб сильні пригнічували слабких, щоб злочинців карали на горло. У другій частині "Повчання" автор розповів про власну долю, згадав про свої добрі вчинки. Багато з викладених у "Повчанні" правил мають загальнолюдське значення: поважати старших, остерігатися марнославства, пихатості, брехні.

Найвизначнішою пам'яткою давньоруської літератури є "Слово о полку Ігоревім". Тривалий час ця перлина давньоукраїнського письменства була невідомою: його випадково знайшли на початку 90-х рр. XVIII ст. в одному з рукописів XVI ст. "Слово" написане на основі конкретного історичного факту - невдалого походу 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців. Автор закликав князів забути чвари, об'єднатися й захистити рідну землю від небезпечного ворога.

Розмаїття жанрів оригінальної літератури, всеосяжність думки, висока духовність і мистецька довершеність кращих творів красномовно свідчать про високий рівень культури України-Русі ЇХ-XIV ст. Слід тієї культури ніколи не уривався на українських землях. А такі культурні надбання княжих часів, як уважність до слова, шанобливе ставлення до книги стали взірцем для наступних поколінь українських учених-книжників і митців слова.

 

2. Українська наука і культура початку ХІХ ст.

Национальное возрождение в первой половине XIX столетия как главное явление исторического процесса в Украине шло преимущественно в сфере развития культуры, прежде всего ее обществоведческих областей: художественной литературы, языкознания, исторической науки, этнографии,- фольклористики и т.д. Однако в условиях порабощения Украины чужеземными империями украинское национально-культурное движение рано или поздно должно было политизироваться. Политическое содержание приобрели первые два издания шевченковского "Кобзаря" (1840 и 1844) И "Русалка Дністровая" (1837), появившиеся на языке народа, само существование которого не признавалось официально ни российской, ни австрийской монархиями. Поэтому так нещадно и расправлялись власти обеих империй с деятелями украинской культуры (поэтами, писателями, педагогами, студентами), которые организовывали и были активными членами таких организаций, как "Руська трійця" и Кирилло-Мефодиевское общество.

Конфискацией тиража "Русалки Дністрової" и политическим надзором за его авторами выражалось прежде всего негативное отношение правящих австрийско-польских кругов Галиции к украинской культуре. А расправу над кирилло-мефодиевцами российский царизм подкрепил уничтожающим притеснением украинской культуры. Более того, запрещалось печатанье и распространение книг, которые "могли вызвать у малороссиян мысли о возможности отдельного существования". Такими российский царизм признал уже изданные произведения Т.Шевченко, П.Кулиша, Н.Костомарова. Наибольшая вредность "украинских произведений" виделась в том, что "они, используемые при воспитании юношества, могли сеять в подрастающем поколении испорченность и готовить будущие беспорядки". Поэтому из Петербурга в Украину поступил строгий приказ: внимательно следить за украинской литературой, не допускать в ней "преимущества любви к родине" (к Украине) "над любовью к отчизне" (к Российской империи). По требованиям цензоров при подготовке к печати подвергались частичным изъятиям и искажению тексты даже исторических рукописных источников, если они проявляли "пристрастность к малороссийской народности". В 1854 году министр народного образования вынес строгий выговор цензору, позволившему напечатать в газете "Черниговские губернские ведомости" сборник украинских исторических пословиц и поговорок, потому что это, мол, могло послужить разжиганию вражды между украинцами и русскими.

Николай І предложил генерал-губернаторам в Украине тайно следить за всеми, кто проявляет повышенный интерес к украинской старине, истории и литературе, а необходимые репрессивные меры осуществлять "очень незаметно и осторожно", без явных преследований и "насколько возможно, не дразня уроженцев Малороссии". Гонения на украинскую культуру российский царизм пытался подкрепить авторитетом науки. Антиукраинскую кампанию возглавил профессор. Московского университета Михаил Каченовский. Объектом критики он избрал язык - основу и форму национальной культуры. В своих печатных работах и в лекциях перед студентами профессор навязывал мнение, что украинский язык - это тот же русский, но испорченный польским языком. Одновременно в Галиции польские ученые распространяли мнение, будто бы украинский язык - "холопский" диалект польского. Против этих враждебных выдумок русских и польских шовинистов выступили выдающийся русский славяновед И.Срезневский и ряд украинских ученых как на восточно-, так и западноукраин-ских землях. Об этом, а также о развитии украинской литературы уже рассказывалось в предыдущих параграфах. Из них вы узнали и о том, что Европейская революция 1848-1849 годов раскрепостила украинский язык в Галиции, стимулировала развитие украинской культуры и науки, положила начало, украиноязычной прессе. Культурная жизнь всей Российской империи в период Европейской революции ознаменована созданием Особого комитета по надзору за "духом и направлением книгопечатания".

 

Наука и образование. Более снисходительно российский царизм относился к природоведческим наукам, потому что понимал, что от их состояния зависит развитие производительных сил народного хозяйства, научно-технический прогресс страны. Центрами научно-исследовательской деятельности были высшие учебные заведения, государственные общества.

В частности, для помощи сельскому хозяйству в предугадывании погодных изменений, засух, похолодании, бурь и т.д. на Харьковщине и в Николаеве основали метеорологические станции. Многолетние систематические наблюдения дали возможность разработать прогнозную карту погоды в Слободской и Южной Украине. Составленная профессором Харьковского университета Н.Борисяком гидрогеологическая карта Харьковщины послужила делу налаживания водоснабжения городов.

Развитию агрономии, лесоводства, зооветеринарии содействовало Одесское сельскохозяйственное общество. Значительную роль в развитии ботаники и садов в Крыму играл Никитский ботанический сад вблизи Ялты. Научно-исследовательскую работу вели также ботанические сады в Киеве, Харькове, Одессе, Кременчуге.

Исследовательскую работу в области медицины развернуло Общество киевских врачей. Практические рекомендации в сфере промышленности, сельского хозяйства и торговли давали статистические комитеты, организованные во всех губернских центрах. На всю Российскую империю прославились также украинские ученые-математики. Один из них, близкий приятель Т.Шевченко, Михаил Остроградский даже был избран академиком Петербургской академии наук, а трехтомный "Курс математики" профессора Харьковского университета Тимофея Осиповского на протяжении нескольких десятилетий использовался как учебник для высших учебных заведений, Учебным пособием для студентов был также двухтомник "Основы ботаники" Михаила Максимовича, первого ректора Киевского университета, разностороннего ученого народоведа и природоведа. Для студентов-медиков профессор Харьковского университета Н.Еллинский подготовил и опубликовал двухтомное учебное пособие по хирургии.

Важным событием явилось открытие в 1828 году в селе Митченки на Черниговщине первой в Украине, да и во всей Российской империи, школы пчеловодства. Ее основатель Петр Прокопович в 1814 году первым в мире сконструировал рамочный улей, который дал возможность собирать мед без предварительного уничтожения пчел, как это делалось раньше.

В первой половине XIX ст. в связи с открытием университетов в Харькове (1805) и Киеве (1834), лицеев в Кременчуге (1805), Одессе (1817) и Нежине (1820), 19 гимназий в самых больших городах Украины, находящихся под властью Российской империи, значительно расширились возможности получения среднего и высшего образования детям привилегированных сословий, прежде всего - дворянства. Но и в этих заведениях наряду с консервативной, преданной царизму интеллигенцией формировалась и интеллигенция, которая проникалась социальными интересами масс. Люди с высшим образованием работали в гимназиях, судебных учреждениях, губернских и уездных управлениях, медицинских заведениях. В 1814 г. общеобразовательная киевская академия была реорганизована в высшее учебное заведение по подготовке кадров духовенства.

На западноукраинских землях, находящихся под властью Австрийской империи, высшее образование давал самый давний в Украине - Львовский университет (открыт в 1661 г.) С 1817 года во Львове работали Реальная (торговая), а с 1844 года - Техническая академии. Но среди студентов всех этих учебных заведении украинцев было меньше всех. Большинство учебных предметов преподавалось на польском, немецком и латинском языках. Тоже самое было и в гимназиях, где украинцы составляли меньшинство. На Закарпатье вообще не было ни одного высшего учебного заведения, а Черновицкий лицей специализировался лишь на подготовке кадров для духовенства. Целиком подчиненной церковным властям была и вся система начального образования, к которой относились на западноукраинских землях трехклассные школы.

После революции 1848-1849 годов они стали четырехклассными, потому что ученики изучали основы сельскохозяйственных практических знаний в области земледелия, садоводства, огородничества, пчеловодства и шелководства. Сразу после революции во многих городах и селах начали работать воскресные школы-читальни для взрослых. Обучение в них, как и в начальных школах, велось на украинском языке. Содержание воскресных и начальных школ переложило правительство полностью на плечи населения. Профессор университета и ректор духовной семинарии Иван Лавривский не только составлял школьные учебники, но и учредил денежный фонд помощи украинским школам.

Наступление реакционных сил на завоевания украинской национальной революции в Галиции проявилось в 50-х годах. Обязательное изучение украинского языка в средних учебных заведениях было отменено, по распоряжению правительства. Под властью Российской империи украинский язык в Украине не применялся для обучения ни в начальных, ни в средних, ни в высших учебных заведениях. Да и вообще начальное образование получить простому человеку было очень тяжело. Даже приходских школ, в которых дети "низших сословий" обучались грамоте, четырем действиям арифметики и основам православной веры, не хватало. Так, в 1844 году в Киевской, Волынской, Подольской, Черниговской и Полтавской губерниях лишь на каждые 713 жителей приходился один ученик. В конце 50-х годов XIX ст. на всех украинских землях, входивших в состав Российской империи, работало лишь 1300 начальных школ, в которых училось 67 тысяч учеников. В ряде сел Левобережья и Правобережья продолжали действовать так называемые дьяковские школы, где нанятый крестьянами дьяк учил детей читать и писать по часослову и псалтыри. Но и таких заведений было мало.

Всю систему народного образования в Украине царское правительство держало под неослабимым контролем, издавало распоряжения, которые не давали возможности выходцам из широких народных масс поступать в средние и высшие учебные заведения. Не препятствовало царское правительство только тем, кто желал получить профессиональное образование. Поэтому, уже в 1804 г. в Чернигове было открыто первое в Украине ремесленное училище. Позднее в Полтаве и Херсоне открыли училища по подготовке служащих государственных учреждении. В Одессе открыли садоводческое, в Харькове - земледельческое, в Кременце - землемерное училища. Профессиональных моряков и судостроителей готовило Херсонское училище торгового мореплавания. В ряде городов действовали фельдшерские училища.

Эти учебные заведения обеспечивали профессиональными кадрами все насущные потребности народного хозяйства и культуры. Содействовали этому также культурно-образовательные заведения: библиотеки, музеи, типографии, возникавшие и действовавшие в Украине. Но самый большой авторитет среди них приобрел "Оссолинеум" - научно-исследовательский институт, основанный в 1817 году во Львове польским ученым-просветителем Ю.Оссолинским. Основу института составляли библиотека и музей из редких коллекций памятников истории, культуры и искусства.

Искусство. В народных песнях, былинах и легендах украинцы продолжали воспевать свое героическое прошлое, связанное с защитой Родины от иностранных захватчиков и борьбой за национальное и социальное освобождение трудящихся. С песнями и думами предыдущих поколений знакомили современников кобзари, бандуристы, лирники. Среди них в первой половине XIX ст. были очень популярными Андрей Шут, Иван Крюковский, Федор Гриценко (Холодный). Самый выдающийся кобзарь того времени Остап Вересай (1803-1890), родом из села Сокиринцы на Черниговщине, происходил из крепостных. Оставшись с четырех лет слепым, он свыше 70 лет путешествовал из села в село, пел под аккомпанемент кобзы народные песни, думы для простых людей. Вересай пробуждал в них благороднейшие чувства, призывал к борьбе против национального и социального угнетения.

На богатом украинском народно-песенном фольклоре развивалось музыкальное искусство Украины. Именно на этой основе в первые десятилетия XIX столетия были написаны неизвестными авторами "Українська симфонія", песни "Віють вітри" и "Сонце низенько", вариации киевского педагога и композитора И.Витвицкого на тему народной песни "Зібралися всі бурлаки". Историк-народовед Николай Маркович тоже составил и издал два нотных сборника украинских народных мелодий.

Значительное распространение на западноукраинских землях приобрело хоровое искусство. Хоровые самодеятельные и профессиональные коллективы действовали во всех больших культурных центрах Восточной Галиции, Северной Буковины и Закарпатья. Наиболее популярным был перемышльский хор, под руководством чешского музыканта Алоиза Нанке. Участник польского освободительного движения в Галиции Жегота Паули на основе собственных записей из народных уст издал сборник украинско-галицких песен.

В начале XIX ст. наряду с домашними театрами помещиков в больших городах начали строиться театральные помещения, возникать театральные труппы. В Полтаве в 1819 г. построено специальное театральное помещение, на сцене которого были поставлены спектакли по пьесам И.Котляревского "Наталка Полтавка" и "Москаль-чарівник''. Полтавский театр гастролировал в Харькове, Киеве, Кременчуге, других городах.

Однако театральное искусство в то время развивалось главным образом за счет любительских трупп, созданных из крепостных в помещичьих усадьбах. Среди них прославились домашние театры в селах Качановка и Спиридонова Буда на Черниговщине и Романовка на Волыни. Они ставили балетные спектакли, выезжали на гастроли в большие города Украины. Но несмотря на то, что актеры-крепостные овладели театральным искусством, они испытывали грубые издевательства помещиков, телесные наказания розгами.

Кроме домашних театров, широкую популярность приобрел любительский театр из села Кибинцы на Полтавщине, руководителем и режиссером которого был отец выдающегося писателя Николая Гоголя - Василий Гоголь-Яновский.

Великий русский актер, друг Т.Шевченко, Михаил Щепкин тоже начинал театральную карьеру крепостным. И.Котляревский стал инициатором выкупа из неволи этого непревзойденного исполнители ролей Выборного в "Натал-ці Полтавці" и Чупруна в "Москалі-чарівнику". В этих ролях Щепкин выступал на сценах театров Москвы и Петербурга, знакомя с пьесами Котлиревского русских зрителей.

Известный украинский актер Карп Соленик начинал свою деятельность на сцене профессионального харьковского театра, директором и режиссером которого был Г.Квитка-Основьяненко. Как полтавский, так и харьковский театры знакомили зрителя не только с пьесами украинской классической драматургии, но и со спектаклями по произведениям Пушкина, Гоголя, Грибоедова, Фонвизина, Крылова, с шедеврами мировой драматургии Шекспира, Шиллера, Гюго, Мольера.

Накануне революции 1848 года первые любительские труппы возникли и на западноукраинских землях. В их репертуаре были пьесы И.Котляревского и Г.Квитки-Основьяненко, а также местных авторов - Н.Устияновича, С.Петрушевича, А.Духновича. Даже при невысоком художественном уровне драматургических произведений и исполнителей многих ролей они доносили до зрителей правду о социальном неравенстве в обществе, осуждали произвол и насилие властей, высмеивали тех, кто забыл язык и обычаи своего народа. Австрийская администрация нередко запрещала спектакли украинских театральных коллективов.

В больших городах Надднепрянской Украины для постоянного показа театральных спектаклей строились здания театров. Построенные в стиле классической античной архитектуры, они стали украшением Киева (арх. А.Меленский) и Одессы (арх. Тома де Томон). Замечательные архитектурные сооружения возводились в связи с открытием учебных заведений (здания университета, института благородных девиц в Киеве - арх. В.Беретти), культовых помещений (колокольня Киево-Печерской лавры - арх. Е.Васильев и К.Тон; собор в Екатеринославе - арх. А.Захаров).

Лучших архитекторов привлекали также к строительству помещичьих дворцов - Разумовского в Батурине (арх. Ч.Камерон), Галагана в Сокиринцах (арх. П.Дубровский). Тяжелым трудом крепостных создавались мировые шедевры ландшафтного архитектурного искусства, в частности парки "Александрия" в Белой Церкви и "Софиевка" в Умани.

Скульптурное искусство первой половины XIX ст. уже не ограничивалось украшением архитектурных строений и сооружением надгробных памятников. Выполняя колонизаторские функции, оно так или иначе помогало возвеличивать империи, под власть которых попала Украина. Так, в самом центре Полтавы к столетию победы Петра I по проекту Феодосия Щедрина была воздвигнута десятиметровая чугунная колонна, увенчанная бронзовым орлом, который символизировал силу и непобедимость Российской империи. В Киеве по проекту В.Демут-Малиновского воздвигли памятник князю Владимиру - инициатору Крещения Киевской Руси - события, которое Русская православная церковь истолковывала как начало своей истории. Колонизаторской политике российского царизма служили и высокоталантливые произведения выдающегося украинского скульптора, уроженца Чер-ниговщины, академика Петербургской академии искусств Ивана Мартоса: надгробие гетьману Кириллу Разумовскому в Батурине, генерал-губернатору Малороссии Петру Румянцеву (Киев), памятник градоначальнику Одессы А.Э.Ришелье. Мартос является и автором известного памятника Минину и Пожарскому на Красной площади в Москве.

В области живописи ведущим мастером в Украине был Тарас Шевченко. Воспитанник известного русского художника Карла Брюллова он пошел самостоятельным путем в,живописном искусстве и достиг значительных вершин прежде всего в гравировании, за что был удостоен Петербургской Академией искусств звания академика. Шевченко принадлежит свыше 130 портретов. Его произведения проникнуты демократизмом, высоким гуманизмом, национально-освободительными мотивами. Социальные мотивы выразительно звучат в сериях "Притча про блудного сина", "Живописна Україна", а также в рисунках из жизни казахского народа, среди которого жил поэт и художник в ссылке.

Друзья и коллеги Шевченко по искусству - В.Штернберг, Я.Бальмен, М.Башилов с любовью иллюстрировали несколько изданий шевченковского "Кобзаря", а художники Аполлон Мокрицкий и Иван Сошенко известны ныне как авторы реалистических портретов людей из народа, деятелей украинской и русской культуры. Известный художник Василий Тропинин почти 30 лет был крепостным помещика на Винничине. На его картинах - прекрасные пейзажи Подолии, на портретах - украинские крестьяне и крестьянки.

Таким образом, повседневная жизнь народных масс, их борьба против национального угнетения находили свое отражение в лучших произведениях литературы и искусства.

Да и само устное творчество совершенствовалось в период первой половины XIX ст. Лирическая поэзия Т.Шевченко воспринималась как лучшие произведения украинского фольклора. В фольклоре вскоре появились и новые темы, почерпнутые из современной жизни:

При сохранении традиционных форм (песня, былина, рассказ, пословица и т.д.) фольклорные произведения наполнялись новым содержанием. Крепостничество, батрачество, рекрутство, чумацтво - все эти и другие исторические явления талантливо изображены и в украинском фольклоре.

Білет №10

1. Музичне мистецтво Київської Русі.

З давніх часів у східних слов'ян існувала багата усна народна творчість: обрядові пісні, билини, казки, легенди, прислів'я, приказки тощо. У Київській Русі значного поширення набули билини - поеми, присвячені важливим подіям, особливо боротьбі з ворогами. З курсу літератури відомі билини "Ілля Муромець і Соловей-розбійник", "Добриня Нікітич і Змій", "Альоша Попович і Тугарин Змієвич" та інші, в яких оспівувалися подвиги богатирів. У піснях звеличувалися любов до рідної землі, героїзм її захисників, селянська праця, засуджувалися кривда й несправедливість.

Розвивалося музичне мистецтво. Серед музичних інструментів були відомі дудки, сопілки, флейти, гуслі, лютні, бубни тощо. Вони поділялися на духові, щипкові й ударні. Музика записувалась нотними знаками. При дворах князів створювалися музичні ансамблі, а при церквах - хори. Скоморохи-мандрівники грали на музичних інструментах у святкові дні на торгах міст і сіл. У супроводі музики виступали в походи військові дружини, відбувалися весілля й відзначалися свята.

 

2. Реформа освіти у другій половині ХІХ ст.

Образование. Во второй половине XIX ст., как и раньше, развитие украинской культуры происходило в условиях имперских колонизаторских политических режимов, которые господствовали в Украине. Наиболее негативно они отражались на народном образовании. Ни российские, ни австро-венгерские правители не заботились о том, чтобы научить грамоте каждого украинского ребенка. Начальных и средних школ не хватало даже для тех детей, которые хотели учиться и родители которых имели для этого материальные возможности. И хотя количество начальных школ в Украине под властью Российской империи увеличилось на протяжении второй половины XIX ст. -с 1300 до 17000, - однако более двух третих детей (по разным причинам) не смогли обучаться в школах.

Наконец царское правительство в начале XX ст. почти совсем устранилось от материального содержания всей сети начальных школ (так называемых одноклассных с трехлетним сроком обучения и двухклассных, в которых обучались пять лет). Более четырех пятых школ перешли под опеку земств, хотя министерство народного образования не уступало своего права разрабатывать и контролировать все учебные программы. Валуевский циркуляр и Эмский указ четко определили главное направление образовательной политики российского царизма в Украине: не допустить украинский язык в школу. Таким образом, обучение во всех звеньях образования -от начального до высшего - проводилось только на русском языке.

В 1869 г. правительство Австро-Венгерской империи провозгласило общее обязательное начальное обучение на западноукраинских землях.

Однако из-за материальных трудностей, отсутствия школьных помещений и квалифицированных учителей много украинских детей не имели возможности регулярно посещать школу. Причем в большинстве школ обучение в Восточной Галиции шло на польском языке, в Северной Буковине - немецком, на Закарпатье - венгерском. Количество же украинских школ постоянно уменьшалось. Вот хотя бы данные по Закарпатью: в 1881 г. здесь было 353 украинских школы, а через двадцать пять лет их осталось только 23.

Поэтому в конце XIX ст. неграмотность населения Украины была уже массовым явлением. По официальным данным переписи 1897 г. по Российской империи, в губерниях Украины на каждые 100 человек насчитывалось от 72 до 85 неграмотных. Более двух третей неграмотных зарегистрировала и официальная статистика Австро-Венгерской империи среди населения западноукраинских земель. А в отдельных (особенно - горных) уездах среди трудящихся вообще не было ни одного умеющего писать.

Значительно больше внимания царизм уделял среднему образованию. Ведь оно считалось основой высшего образования, которое готовило специалистов государственного управления, народного хозяйства, культуры и науки. Большинство средних учебных заведений было закреплено за отдельными правительственными ведомствами. Министерству народного образования были подчинены сначала семи-, а позже, и восьмилетние гимназии и четырехлетние прогимназии -преимущественно с гуманитарным обучением, а также шести- и семилетние реальные училища с природоведческим и физико-математическим уклоном. В ведании министерства находились и учительские семинарии. В конце XIX ст. в Надднепрянской Украине насчитывалось 129 гимназий и 19 реальных училищ.

Военное министерство руководило семилетними кадетскими корпусами, выпускающими офицерские кадры для армии. Коммерческими, сельскохозяйственными училищами руководило министерство торговли и промышленности. Высший орган церковного управления - Синод - заботился о подготовке в духовных семинариях и духовных академиях кадров православных священников. Женские гимназии (первая из них была открыта в Киеве в 1850 году) опекались благотворительным "ведомством царицы Марии".

Немало средних учебных заведений содержались земствами или частными лицами. К таким заведениям принадлежала известнейшая коллегия Павла Галагана в Киеве, которая была основана на средства старинной украинской национально сознательной семьи Гала-ганов. Она работала по специальной программе и давала широкие познания в области общих и украиноведческих гуманитарных дисциплин.

С развитием капитализма во всех отраслях народного хозяйства возникла необходимость в высококвалифицированных кадрах рабочих и служащих. Так появились ремесленные, технические, сельскохозяйственные, низшие промышленные и другие училища профессионального образования.

На западноукраинских землях под властью Австро-Венгерской империи хотя и было разрешено в 1874 г. обучение на украинском языке в средних учебных заведениях, однако первую украинскую гимназию открыли лишь в 1887 году в Перемышле. В конце XIX ст. таких гимназий в Галиции насчитывалось уже 6, а польских - 29. На Буковине в это время действовало две немецко-украинские гимназии. В них украинский язык преподавался как отдельный предмет, а в трех гимназиях, которые, только и действовали на Закарпатье, украинский язык не изучался вообще.

Единственным реальным достижением так называемой новой эры, начатой соглашением украинских общественных деятелей с правящими австрийско-польскими кругами Галиции, было открытие кафедры истории Украины во Львовском университете. С 1894 г. ее возглавил Михаил Грушевский, который переехал во Львов из Киева. В 1900 году открыли и кафедру украинской литературы, которую возглавил Кирилл Студинский. В основанном в 1875 году Черновицком университете также действовала кафедра украинского языка и литературы, возглавляемая Степаном Смаль-Стоцким, однако все обучение тут шло на немецком языке. Исключительно только русский язык применялся в обучении в высших учебных заведениях Надднепрянской Украины, где кроме Харьковского и Киевского университетов, позже открылся и Новороссийский в Одессе. Общее количество студентов в этих трех университетах выросло с 1200 человек в 1865 году до 4000 человек в 1895 году.

Возросшие потребности народного хозяйства в эпоху утверждения капиталистического строя вызвали появление в последней четверти XIX ст. двух политехнических институтов: во Львове и Киеве; двух ветеринарных высших учебных заведений: в Харькове и Львове; других специализированных высших учебных заведений: технологического института - в Харькове, сельскохозяйственного - в Одессе, горного - в Екатеринославе. И все-таки, как и раньше, только немногим людям из обыкновенных незнатных и малосостоятельных семей удавалось получить высшее образование; высшие учебные заведения оставались учреждениями для избранных. Наборы студентов на первые курсы вообще были по количеству мизерными.

Білет №11

1. Внесок Київської Русі у розвиток культури.

См. билет №5 п. 1

 

Историческое значение Киевской Руси. Могучее раннефео-дальное государство средневековой Европы Киевская Русь ускорило экономическое, политическое и культурное развитие восточных славян, способствовало образованию древнерусской народности, отстояло свои земли от вражеских нападений кочевников, а также посягательств феодалов Византии. Благодаря государственному единству русских земель взаимо-обогащались жизненный уклад, язык, материальная и духовная культура их населения.

Киевская Русь способствовала экономическому и культурному развитию многих нерусских народов, издавна проживавших на ее территории и по соседству. Там закладывались основы для формирования народностей.

Велико и международное значение Киевской Руси. По свидетельству современника-летописца. Киевская Русь была известна "во всех концах земли". Она влияла на политические события и международные отношения в Европе и Азии, на Ближнем Востоке. Русские князья поддерживали династические связи с Францией, Швецией, Англией, Германией, Венгрией, Норвегией, Византией. В частности, дочь Ярослава Мудрого Анна стала женой французского короля Генриха I. После смерти короля она правила Францией до совершеннолетия своего сына Филиппа.

2. Недільні школи та бібліотеки в Україні.

Освіта і наукові знання. Здавна в Україні існувало домашнє (сімейне, батьківське) навчання і виховання дітей. Дітям передавалися трудовий досвід і життєва мудрість, краса рідної мови і почуття людської гідності, прагнення до волі й братерства. Люди стихійно прагнули оволодіти знаннями, спираючись на багатовіковий досвід поколінь.

Ця стихійна народна освіта і накопичені знання стали основою і початковим етапом пізнання життя, наук, сприяла виникненню шкіл грамоти в далекі часи середньовіччя. Дальшого розвитку набувала українська мова, яка відігравала дедалі більшу роль у розвитку освіти та наукових знань, духовному поступі в Україні.

Перша українська школа виникла в 1546 р. у Львові як приватний заклад. Школи грамоти відкривалися тоді переважно при церквах і монастирях, де дітей навчало й виховувало освічене духовенство. Але шкіл було надзвичайно мало, і вони не могли забезпечити маси людей навіть початковою освітою.

Визначним осередком шкільної освіти і науки в Україні стала Острозька греко-слов'янська школа (1578 р.), що піднялася до рівня тогочасних академій. У ній викладалися граматика, арифметика, астрономія, музика, грецька, латинська, польська і слов'янська (руська) мови. Першим ректором цієї школи став учений-просвітитель Герасим Смотрицький, а викладачами працювали Дем'ян Наливайко (брат народного героя), Василь Суразький, Тимофій Михайлович та інші освічені люди. Острозька школа давала середню і вищу освіту. В ній здобув освіту Петро Сагайдачний. Засновником-протектором цієї школи став князь Костянтин Острозький (1526- 1608 рр.) - український культурний діяч і противник уніатства.

Острозька школа існувала до 1640 р. і справила помітний вплив на дальший розвиток освіти в Україні, підготувала певні умови для появи братських шкіл (тобто шкіл, які відкривали братства) у Львові, Кам'янці-Подільському, Вінниці, Луцьку, Києві та багатьох інших містах, їх нараховувалося близько 30. Найраніше була заснована братська школа у Львові (1586 р.), а її ректором став Іов Борецький, викладачами - Стефан і Лаврентій Зизанії, Памво Беринда та ін. Навчання в братських школах регламентувалося статутом ("Порядок шкільний"). У братських школах навчалися діти шляхти, духовенства, міщан, козаків.

Поряд з братськими існували протестантські школи на Волині та Поділлі, а також вірменські школи в Галичині, що давали освіту переселенцям з інших країн.

На початку XVII ст. центр освіти в Україні перемістився до Києва, де 1615 р. відкрилася братська школа й групувалися вчені-просвітителі Іов Борецький (переїхав зі Львова й став ректором Київської братської школи), Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Тарас Земка, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович та ін. Поряд з братською школою на Подолі митрополит Петро Могила в Печорській лаврі заснував гімназію. У 1632 р. обидві школи об'єдналися в Київський колегіум, що став врівень з іноземними вищими навчальними закладами. В колегіумі здобували знання з філософії, історії, математики, астрономії та з інших наук. Викладалися слов'янська, грецька, латинська і польська мови. Київський колегіум справляв значний вплив на розвиток освіти в Україні, а також в Білорусі, Росії, Молдові, Сербії та інших європейських країнах.

Викладачі тодішніх шкіл створювали навчальні посібники. Наприклад, за "Граматикою слов'янською" (1619 р.) Мелетія Смотрицького (1577-1633 рр.) навчалися учні українських, білоруських і російських шкіл протягом майже 150 років. М. Ломоносов назвав її "воротами вченості". Петро Могила склав "Требник" (1631 р.) і "Анфологію" (1636 р.) - збірники молитв повчального змісту: перший для богослужіння в православних церквах і другий - для навчання учнів братських шкіл.

У центрах освіти - Острозі, Львові й Києві - розвивалася наука, створювалися книги з мовознавства, філософії, астрономії, математики та інших наук. Серед учених відомі імена професорів Юрія Котермака, Павла Русина, Інокентія Гізеля, Йосипа Кононовича-Горбацького.

Острозька школа, Київський колегіум, братські школи водночас були й центрами боротьби проти наступу католицизму та уніатства. Православні школи відстоювали право українського народу на свою власну мову, культуру, духовне життя. їх діяльність мала велике значення у справі поширення освіти і наукових знань. В Україні засновувалися католицькі та уніатські школи з метою поширення серед населення католицизму й уніатства. Зокрема, єзуїтські колегіуми існували у Львові, Луцьку, Вінниці, Барі, Кам'янці-Подільському, Острозі, Новгороді-Сіверському, Києві та інших містах. Вони сприяли не лише поширенню освіти, а й ополяченню і покатоличенню насамперед української шляхти й магнатів. При Михайлівському Золотоверхому монастирі знаходилася резиденція митрополита київського і галицького.

Білет №12

1. Культурні процеси напередодні і в добу козаччини.

См. №11.2, №13.1

Усна народна творчість. Мова. Народна культура знайшла своє яскраве відображення в піснях, думах, казках, легендах, повір'ях, прислів'ях, приказках тощо. Історичні пісні та думи славили героїчну боротьбу українського народу проти гнобителів та іноземних загарбників. Про напади турецьких і татарських орд розповідають журливі пісні "Волиночка", "Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш", "Байда", а також думи "Втеча трьох братів з Азова", "Маруся Богуславка", "Самійло Кішка", "Козак Голота" та ін. Пісні й думи виконували талановиті співці - лірники й кобзарі, які мандрували по Україні.

Пісні та думи прославляли визвольний рух, подвиги козаків, повстання народних мас проти гнобителів. Багато пісень і дум присвячувалося народним героям - Наливайку, Судимі, Павлюку, Острянину, Сагайдачному.

Усна народна творчість справила благотворний вплив на формування української літературної мови. Стара "руська мова", що складалася з українського і білоруського різновидів, визнавалась як офіційна мова у Великому князівстві Литовському майже 200 років. Це визнання було записане у Литовському статуті 1566 р. Цією мовою друкувалися книжки й писалися наукові трактати, документи, твори давньої літератури. Вона постійно збагачувалася словами української і білоруської народних мов, а з часом послужила основою для їх власного розвитку. Про значення "руської мови" польський поет початку XVII ст. Ян Пашкевич писав: "Польща квітне латиною, Литва квітне русиною".

За часів Литовської держави в Україні етнічна мова, що склалася з місцевих діалектів руських племен, стала головним чинником дальшого формування української народності та її культури. На українську мову невідомим монастирським ученим перекладено з церковнослов'янської Пересопницьке Євангеліє (XVI ст.), назва якого походить від містечка Пересопниця (тепер село Рівненської обл. на березі р. Стубли - притоки Горині). Рукописна книга була оформлена орнаментом у стилі українського ренесансу (відродження).

Актом Люблінської унії 1569 р. на землях України, підлеглих Польщі, в діловодстві й церковній службі формально визнавалась українська мова. Але її вживання обмежувалося офіційними мовами - латинською і польською. Разом з тим ці розвинуті мови справили певний позитивний вплив на українську літературну мову, що збагачувалась вживанням латинських та польських слів і термінів. З польської мови на українську шляхтич з Волині Валентин Ногалевський переклав "Новий Завіт", що сприяло морально-етичному вихованню людей. У передмові "До ласкавого читальника" він писав, що виконав цю складну й почесну справу "за намовою і нагадуванням багатьох учених" для освіти простого люду, який не розумів польської мови.

Збагачена й розвинута на той час українська мова вжи валась у літописанні, перекладній та оригінальній літературі, поезії, народній творчості.

Література. Іван Вишенський. Помітним явищем у розвитку літератури в Україні стало літописання, що продовжило давньоруські літописні традиції. Створювалися численні хроніки та оповідання про історичні події. Серед них першорядного значення набув "Короткий Київський літопис" (XV-XVI ст.). При монастирях виникли Густинський, Острозький, Львівський, Хмільницький, Межигірський літописи. У цих творах проводилася патріотична ідея соборної єдності українських земель, засуджувалось загарбання їх іноземними державами, підтримувалося прагнення народних мас до визволення України і створення власної незалежної держави.

Поряд з церковно-літературними творами, зокрема такими, як "Києво-Печерський патерик" XV ст., в Україні розповсюджувалася перекладна література, зокрема переклади книжок, що надходили з Греції, Сербії, Італії, Ірландії, Індії та інших країн (наприклад, "Олександрія", "Троянська історія", "Сказання про індійське царство"). З боротьбою проти наступу католицизму й уніатства пов'язаний розвиток полемічної літератури. Відомо близько 60 полемічних творів. Поштовхом для їх створення стала книга польського публіциста, єзуїта Петра Скарги "Про єдність церкви Божої" (1577 р.), де під виглядом унії висувалась ідея поглинення православної церкви католицькою. Проти цього виступив ректор Острозької школи Герасим Смотрицький у книгах "Ключ царства небесного" та "Календар римський новий" (1587 р.).

Видатним українським полемістом став письменник Іван Вишенський, який жив у другій половині XVI - першій чверті XVII ст. Він 40 років перебував в Афонському монастирі (Греція), відвідував Унівський і Манявський монастирі в Україні, багато мандрував і глибоко знав життя українського народу. До нашого часу дійшло 17 гворів цього просвітителя, демократа і гуманіста, патріота України, борця за соціальну рівність. У своїх творах-посланнях Вишенський викривав паразитичне життя магнатів і вищого духовенства, засуджував соціальне і національне гноблення, уніатство ("Викриття диявола-світодержця", "Послання до збіглих від православної віри єпископів", "Короткословна відповідь Петру Скарзі" та ін.). Він прямо виступав на захист рідної йому України, поневоленого чужоземцями простого народу.

Письменник і учений Мелетій Смотрицький у полемічному творі "Тренос, тобто плач єдиної всесвітньої апостольської східної церкви з поясненням догматів віри" (1610 р.) пристрасно писав про нужденне становище гнаної і переслідуваної православної церкви та її нещасних прихожан - селян і міщан.

Важливим полемічним твором була згадана вище "Протестація" митрополита Іова Борецького, який рішуче засуджував католицько-уніатський наступ, релігійні незгоди, утиски православної церкви, переслідування українського народу, іноземне панування в Україні.

Полемічна література ідейно обгрунтовувала й духовно освячувала визвольний рух в Україні. Відомими поетами того часу були уже згадувані Герасим Смотрицький, Андрій Римша, Памво Беринда, Касіян Сакович. Вони присвячували свої твори видатним подіям і діячам. Зокрема, Касіян Сакович створив "Вірші на жалісний погреб визначного рицаря Петра Конашевича Сагайдачного, гетьмана Війська його королівської милості Запорозького" і (1622 р.).

Театр і музика. Основою українського театру стали народні ігри й обряди, в яких драматична дія поєднувалась з діалогами, співами, танцями, перерядженням тощо. Театралізовані видовища ("Коза", "Піп і смерть") відбувалися на майданах і ярмарках, збирали багато глядачів серед селян, міщан, козаків, шляхти.

В Острозькій школі, Київському колегіумі, братських школах влаштовувалися свої театралізовані вистави - так звані шкільні драми. Ставилися драматичні твори на релігійні або міфологічні теми. Акторами виступали здебільшого учні й студенти. Серед таких вистав були відомі на той час драми невідомих авторів- "Слово про збурення пекла", "Трагедія руська", а також "Роздуми про муки Христа, спасителя нашого" Іоаннікія Волковича. В антрактах драм ставилися комедійні інтермедії (п'єси-вставки) на побутові теми.

У той час виник і вертеп - ляльковий театр. Вертепи відбувалися у спеціально зробленій двоповерховій дерев'яній скрині: вистави на верхньому поверсі на релігійні сюжети, а на нижньому - з народного життя. Вертеп користувався популярністю у дорослих і особливо у дітей.

Українська музика розвивалася на народній пісенній основі - піснях і думах, що супроводжували працю й дозвілля а виконувалися на різноманітних інструментах: цимбалах, "сопілках, скрипках, бубнах, бандурах, балалайках, лірах тощо. Скрипалі, лірники, бандуристи, кобзарі користувалися в народі глибокою пошаною. В музиці відкривалася душа українського народу. У церквах під час релігійних свят і обрядів тоді широко побутував хоровий спів. Професійна музика залишалася виключно церковною.

У братських школах вивчалася теорія музики й співу за рукописними нотними збірниками. У школах створювалися і хорові капели. Такі ж капели існували в маєтках власників для панських розваг: пісні виконували талановиті селянські співаки. Серед народних мас популярними були танці: козачок, гопак, метелиця, веснянка тощо. Піснями і музикою супроводжувалися військові походи козаків Запорозької Січі. Їхніми вірними друзями були сурми, труби, котли, тар-бани, кобзи, а серед козаків знаходилися виконавці пісень і дум. Дуже популярною серед простих людей була пісня "Ой, на горі да женці жнуть" про козацького гетьмана Петра Сагайдачного:

У Києві, Львові, Кам'янці-Подільському та інших містах з'явилися музичні цехи, що обслуговували населення на весіллях, святах, при зустрічі гостей, інших урочистостях.

Пісня і музика давали наснагу народові в його нелегкому житті і праці, тривалій і тяжкій визвольній боротьбі.

Архітектура і образотворче мистецтво. В Україні широкого розмаху набувало будівництво оборонних споруд - замків, фортець, валів навколо міст і сіл для захисту від нападів турецьких військ і кримсько-татарських орд. Місцеві магнати використовували свої замки для особистої безпеки і утримання в покорі селян-кріпаків. Українські майстри будували здебільшого дерев'яні і земляні фортеці навколо Києва, Черкас, Канева, Чернігова, Житомира, Переяслава, Білої Церкви. Міцні кам'яні фортеці зведено в Луцьку, Кам'янці-Подільському, Острозі, Бучачі, Мукачевому, Меджибожі, Львові. Вони до нашого часу вражають своєю могутністю і архітектурною довершеністю. На справжні військові фортеці були схожі Печорський (Київ), Мгарський (Лубенщина), Густинський (Чернігівщина) та інші монастирі.

Чимало винахідливості виявляли козаки при спорудженні укріплень Запорозької Січі, яка залишалася кілька століть військовим форпостом на півдні й досить часто сприймала удари татарських орд з Кримського ханства, з яким межували запорозькі землі. Запорожці використовували місцевість для спорудження січових укріплень (річки й болота), копали рови, насипали вали, над якими височіли дерев'яні вежі з гарматами. Неприступною для ворогів була Запорозька Січ на острові Чортомлик або Базавлук на Дніпрі (поблизу сучасного міста Нікополя на Дніпропетровщині).

За проектом французького інженера Гійома Боплана над Дніпром було споруджено уже згадану фортецю Кодак (1635 р.) на правому високому березі річки. З суходолу фортеця була обнесена глибоким ровом, в дно якого вбито загострені дубові палі, і земляний вал довжиною 1800 м з бастіонами в 4-х кутах. На той час фортеця вважалася першокласним витвором фортифікаційного мистецтва.

Українські зодчі споруджували з каменю церкви, монастирські будівлі, будинки багатих людей, міської верхівки, старшин. Вони поєднували самобутній стиль з кращими надбаннями епохи Відродження. У Львові на національній основі і з врахуванням стилю Відродження споруджено будинок відомого діяча братства Костянтина Корнякта (1580 р.) і Успенську церкву (1598-1630 рр.), у Києві - будинок Артемихи (початок XVII ст.) на Подолі. Названі споруди прикрасили площу Ринок у Львові і центр Подолу в Києві.

Ряд архітектурних ансамблів було відбудовано у Києві після монголо-татарського погрому (Печорська лавра, Софійський собор, Кирилівський монастир та ін.). Польські та українські магнати будували собі кам'яні палаци. Церкви і палаци прикрашалися різьбою по дереву, настінним живописом, кам'яними і дерев'яними скульптурами. Іконостаси багатьох церков, виготовлені народними умільцями, були справжніми шедеврами мистецтва.

В образотворчому мистецтві помітне місце займала книжкова графіка - оформлення рукописних і друкованих книг. Так, у Київському "Псалтирі" (1397 р.) містилося понад 200 мініатюр, виконаних художником Спиридоном. Значний вклад у книжкову друковану графіку вніс друкар Іван Федоров, який поклав її початок в "Апостолі" та "Букварі". Центрами графіки були Львів, Київ, Острог, Ужгород.

Українські майстри досягли великих успіхів у литті з міді та олова, художній обробці металів. Декоративно оформлялися дзвони, гармати, рушниці, шаблі, ліхтарі, чаші, свічники тощо. Широко вживалася інкрустація (оздоблення) виробів золотом, сріблом, коштовними каменями. Умільці виявляли свою неабияку майстерність в художньому оформленні речей повсякденного вжитку: посуду, одягу, сідел, збруї для коней, возів, саней, човнів.

2. Розвиток музичного мистецтва наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

В музыкальном наследии выдающегося украинского композитора Николая Лысенко (1842-1912) - песни на стихи Тараса Шевченко, Ивана Франко, Леси Украинки, немецкого поэта Генриха Гейне и других известных поэтов, а также сотни обработок украинских народных песен. Но немало выдающихся произведений Н. Лысенко при его жизни так и не увидело свет ни в печати, ни в концертном или сценическом исполнении. В частности, царские власти так и не дали разрешения на постановку историко-героической оперы Лысенко "Тарас Бульба", шедевра украинской оперной классики. Царизм всеми способами притеснял развитие творчества НЛысенко, относясь к нему с постоянным подозрением за его очень активное участие в украинском национальном движении, в пропаганде передовой демократической культуры.

Всю жизнь Н.Лысенко мечтал о создании самых широких возможностей в приобретении специального высшего музыкального образования для одаренной молодежи из народа и первый положил начало в этом деле. В 1904 году он основал в Киеве музыкально-драматическую школу, которая готовила дирижеров, хормейстеров и исполнителей на народных украинских инструментах, а также певцов и режиссеров.

Воспитанник этой школы Кирилл Стеценко (1882-1922) стал непосредственным продолжателем традиций Н.Лысенко в украинской музыкальной культуре. Всю свою жизнь он отдал собиранию, изучению и пропаганде украинской народной песни. На тексты песен Шевченко, Франко, Грабовского, Леси Украинки Стеценко сочинил ряд музыкально-вокальных произведений, которые разучивал в руководимых им самодеятельных народных хорах, Такой же музыкально-просветительной деятельностью занимались Николай Леонтович (1877-1921) и Александр Кошиц (1875-1944), которые в то же время принимали участие в украинском национальном движении. Для профессионального сольного и хорового исполнения они обработали сотни украинских народных песен. В Галиции Филарет Колесса (1871-1947) подготовил и издал несколько сборников украинских обрядных песен, специально исследовал мелодику украинских народных дум, а Станислав Людкевич (1879-1979), вдохновленный революцией 1905-1907 годов, написал монументальную кантату "Кавказ" на слова известной поэмы Т.Шевченко.

К наивысшему уровню мирового вокального искусства поднялась воспитанница Львовской консерватории Соломия Крушельницкая (1872-1952). Ее голос очаровывал слушателей стран Европы, Америки, Африки. Всемирно известная певица давала концерты в Петербурге, Одессе. Но мечту побывать в Киеве Крушельницкой осуществить не удалось из-за запрета царских властей.

Білет №13

1. Перші книгодрукарні слов'ян. Іван Федоров (1510-1583).

Книгодрукування. Друкування книг мало вирішальне значення для розвитку освіти, науки і культури. В Україну книги тривалий час привозилися з інших країн (Польщі, Чехії), бо власного книгодрукування не було. Учені вважають, що перші в Україні друкарні в XVI ст. діяли у м. Кам'янці-Подільському і Острозі - в маєтку Костянтина Івановича Острозького - відомого політичного діяча Литовської держави, мецената, ревнителя православ'я. З Острога друкарство поширилося в Київ. Як свідчить документ, князь К. Острозький подарував Печорському монастирю "...літери і всі знаряддя, до друкарської справи належні, з Острозької друкарні в літо від Різдва Христового 1531. Друкування книг почалося справжнє 1533 року"'.

Пізніше друкарство розвивалося й у Львові. Московський першодрукар Іван Федоров (Федорович) і його помічник білорус Петро Мстиславець, переслідувані в період царювання Івана Грозного, у 1566 р. переїхали в Литву. Вони відкрили друкарню в місті Заблудові (Польща), а потім Мстиславець займався друкарською справою у Вільно, а Федоров - у Львові.

На пожертвувані міщанами кошти Іван Федоров заснував друкарню у Львові (1573 р.), а наступного року побачили світ і перші її книги- "Апостол" і "Буквар" для навчання дітей грамоті. Початок книгодрукування - визначна подія в культурному житті України. Через матеріальні нестатки Іван Федоров мусив продати свою друкарню і переїхати до Острога, де на кошти магната Костянтина Острозького заснував другу друкарню й видав "Буквар" (1578 р.), "Острозьку біблію" (1581 р.), "Хронологію" білоруського поета Андрія Римші та інші книги.

І після смерті Івана Федорова (1583 р.) друкарська справа в Україні не припинялася. У Львові його друкарню викупило братство й продовжило видання книг. Тривалий час діяла друкарня в Острозі.

Наприкінці XVI - на початку XVII ст. у містах України працювало близько 40 друкарень, зокрема у Львові, Острозі, Кременці, Яворові, Києві, Почаєві, Луцьку, Новгороді-Сіверському, Фастові та інших. Відомими послідовниками Івана Федорова стали друкарі Василь Суразький, Дем'ян Наливайко, Михайло Сльозка, Тимофій Вербицький, Памво Беринда, Тарас Земка та інші. Значним центром книгодрукування в Україні став Київ, де на початку XVII ст. друкарню (при Печорському монастирі) устаткував Єлисей Плетенецький і видав книгу "Часослов" (1617 р.). Українські друкарні опублікували чимало полемічної літератури антикатолицького та антиуніатського спрямування.

2. Становлення Української професійної художньої школи.

XVII-XVIII ст.ст.

Від тих часів збереглося багато безіменних іконописних шедеврів. Найчастіше народні іконописці зверталися до образу Божої Матері. На іконах козацької доби Богородицю зображено в національному українському вбранні на тлі золоченого різьбленого рослинного орнаменту. Великого поширення в Україні набула ікона Покрови. Образів Покрови збереглося чимало. У нижній частині таких ікон подавалися реалістичні зображення представників козацької старшини, кошових отаманів, гетьманів. Приміром, збереглася ікона Покрови Богородиці із зображенню Богдана Хмельницького. Ще на одному образі з-поміж козаків, які просять захисту в Богородиці, зображено останнього кошового Петра Каднишевського.

Велику популярність мав за тих часів світський портретний живопис. Портрети замовляли представники козацької старшини, власне, тому їх і називають козацькими. Чудовим зразком козацького портрета є зображення стародубського полковника Михайла Миклашевського початку XVIII ст. та знатного військового товариша Григорія Гамалії кінця XVII ст.

Надзвичайну популярність мали в Україні народні картини "Козак Мамай". Протягом XVIII ст. зображення козака Мамая можна було побачити в кожній українській хаті. Козаків малювали олійними фарбами на полотні, стінах, дверях, віконцях, кахлях, скринях, посуді й навіть на вуликах, вважаючи символічне зображення Мамая оберегом.

Бурхливо розвивалася гравюра. Великої слави зажили українські художники-графіки Олександр та Леонтій Тарасовичі. У 1702 р. в Києві вийшов друком "Києво-Печерський патерик" із 40 гравюрами Леонтія Тарасевича. Неперевершеним гравером був Іван Щарський. У гравюрах цього майстра складні рослинні орнаменти поєднуються з античними, глибоко символічними сюжетами й реалістичними зображеннями. Так у графіці втілювалися закони мистецтва бароко.

В области живописи ведущим мастером в Украине был Тарас Шевченко. Воспитанник известного русского художника Карла Брюллова он пошел самостоятельным путем в,живописном искусстве и достиг значительных вершин прежде всего в гравировании, за что был удостоен Петербургской Академией искусств звания академика. Шевченко принадлежит свыше 130 портретов. Его произведения проникнуты демократизмом, высоким гуманизмом, национально-освободительными мотивами. Социальные мотивы выразительно звучат в сериях "Притча про блудного сина", "Живописна Україна", а также в рисунках из жизни казахского народа, среди которого жил поэт и художник в ссылке.

Друзья и коллеги Шевченко по искусству - В.Штернберг, Я.Бальмен, М.Башилов с любовью иллюстрировали несколько изданий шевченковского "Кобзаря", а художники Аполлон Мокрицкий и Иван Сошенко известны ныне как авторы реалистических портретов людей из народа, деятелей украинской и русской культуры. Известный художник Василий Тропинин почти 30 лет был крепостным помещика на Винничине. На его картинах - прекрасные пейзажи Подолии, на портретах - украинские крестьяне и крестьянки.

На традициях взаимообогащения развивались русское и украинское изобразительные искусства. В творческом наследии выдающихся русских художников И.Крамского, В.Маковского, И.Айвазовского и других есть немало пейзажных, бытовых и портретных полотен на украинскую тематику. Вершин мирового искусства достигло творчество Ильи Репина. Он родился, провел детские и юношеские годы в Украине, навсегда сохранив чувство искренней любви к братскому украинскому народу. Среди многих его картин на украинскую тематику самым выдающимся является полотно "Запорожцы пишут письмо турецкому султану".

Украинский художник Сергей Васильковский написал около 3500 картин и зарисовок чудесной природы Украины, героического прошлого украинского народа, его повседневной жизни. Большое изобразительное наследие бытовой и общественной жизни украинского народа оставили после себя Константин Трутовский, Кирияк Констанди, Корнил Устиянович.

Білет №14

1. Характерні особливості архітектури ХІV ст. Іконопис ХІV-ХV ст.

Наприкінці XIII - на початку XIV ст. виник новий тип оборонних споруд - замки, що були цілком побудовані з каменю або цегли. Вони відзначалися міцними мурами з бійницями для обстрілу. У кількох місцях над стінами здіймалися башти, найвища й найміцніша з яких височіла в центрі. Будівництво таких замків-фортець почалося у Луцьку, Кам'янці, Кременці, Одеську, Хотині та ін.

З-поміж пам'яток тогочасного образотворчого мистецтва найбільше вражають монументальні зображення - мозаїки та фрески, якими оздоблювалися храми.

Мозаїка викладалася на стінах із різнобарвних (майже 180 відтінків кольорів) шматочків смальти - сплаву свинцю та скла. Шедеврами світового значення є мозаїки Софійського та Михайлівського соборів у Києві. Фрески малювали мінеральними фарбами по мокрому тиньку.

Велике значення у внутрішньому облаштуванні храмів мали ікони. Іконописні майстерні існували у Києві, Чернігові, Галичі та інших містах. Одначе переважну більшість ікон княжої доби втрачено. Мало відомо й про тогочасних іконописців. Джерела зберегли відомості про одного з найперших руських іконописців - київського майстра Аліпія. Найвидатнішою і найхарактернішою пам'яткою малярської культури в іконописі княжої України є віднайдена в середині 80-х рр. XX ст. й повернута із забуття завдяки реставрації ікона Богородиці (остання третина XIII ст.) з Успенської церкви в Дорогобужі.

 

Протягом XVI - першої половини XVII ст. розвивався іконопис. Виняткової майстерності досягли українські митці у створенні іконостасів.

Українським іконам XVI - першої половини XVII ст. властиве продовження й удосконалення традицій візантійського іконопису. Дедалі частіше зображення на образах набували реалістичних рис. Справжньою перлиною українського мистецтва є іконостас П'ятницької церкви, створений львівськими митцями в першій половини XVII ст. До шедеврів українського мистецтва належить і іконостас львівської Успенської церкви. Ікони для нього малювали видатні львівські художники Федір Сенькович та Микола Петрахнович.

 

 

2. Образотворче мистецтво. Музична справа. Меценати та колекціонери. Навчальні заклади для жінок.

 

Архітектура і образотворче мистецтво. В Україні широкого розмаху набувало будівництво оборонних споруд - замків, фортець, валів навколо міст і сіл для захисту від нападів турецьких військ і кримсько-татарських орд. Місцеві магнати використовували свої замки для особистої безпеки і утримання в покорі селян-кріпаків. Українські майстри будували здебільшого дерев'яні і земляні фортеці навколо Києва, Черкас, Канева, Чернігова, Житомира, Переяслава, Білої Церкви. Міцні кам'яні фортеці зведено в Луцьку, Кам'янці-Подільському, Острозі, Бучачі, Мукачевому, Меджибожі, Львові. Вони до нашого часу вражають своєю могутністю і архітектурною довершеністю. На справжні військові фортеці були схожі Печорський (Київ), Мгарський (Лубенщина), Густин-ський (Чернігівщина) та інші монастирі.

Чимало винахідливості виявляли козаки при спорудженні укріплень Запорозької Січі, яка залишалася кілька століть військовим форпостом на півдні й досить часто сприймала удари татарських орд з Кримського ханства, з яким межували запорозькі землі. Запорожці використовували місцевість для спорудження січових укріплень (річки й болота), копали рови, насипали вали, над якими височіли дерев'яні вежі з гарматами. Неприступною для ворогів була Запорозька Січ на острові Чортомлик або Базавлук на Дніпрі (поблизу сучасного міста Нікополя на Дніпропетровщині).

За проектом французького інженера Гійома Боплана над Дніпром було споруджено уже згадану фортецю Кодак (1635 р.) на правому високому березі річки. З суходолу фортеця була обнесена глибоким ровом, в дно якого вбито загострені дубові палі, і земляний вал довжиною 1800 м з бастіонами в 4-х кутах. На той час фортеця вважалася першокласним витвором фортифікаційного мистецтва.

Українські зодчі споруджували з каменю церкви, монастирські будівлі, будинки багатих людей, міської верхівки, старшин. Вони поєднували самобутній стиль з кращими надбаннями епохи Відродження. У Львові на національній основі і з врахуванням стилю Відродження споруджено будинок відомого діяча братства Костянтина Корнякта (1580 р.) і Успенську церкву (1598-1630 рр.), у Києві - будинок Артемихи (початок XVII ст.) на Подолі. Названі споруди прикрасили площу Ринок у Львові і центр Подолу в Києві.

Ряд архітектурних ансамблів було відбудовано у Києві після монголо-татарського погрому (Печорська лавра, Софійський собор. Кирилівський монастир та ін.). Польські та українські магнати будували собі кам'яні палаци. Церкви і палаци прикрашалися різьбою по дереву, настінним живописом, кам'яними і дерев'яними скульптурами. Іконостаси багатьох церков, виготовлені народними умільцями, були справжніми шедеврами мистецтва.

В образотворчому мистецтві помітне місце займала книжкова графіка - оформлення рукописних і друкованих книг. Так, у Київському "Псалтирі" (1397 р.) містилося понад 200 мініатюр, виконаних художником Спиридоном. Значний вклад у книжкову друковану графіку вніс друкар Іван Федоров, який поклав її початок в "Апостолі" та "Букварі". Центрами графіки були Львів, Київ, Острог, Ужгород.

Українські майстри досягли великих успіхів у литті з міді та олова, художній обробці металів. Декоративно оформлялися дзвони, гармати, рушниці, шаблі, ліхтарі, чаші, свічники тощо. Широко вживалася інкрустація (оздоблення) виробів золотом, сріблом, коштовними каменями. Умільці виявляли свою неабияку майстерність в художньому оформленні речей повсякденного вжитку: посуду, одягу, сідел, збруї для коней, возів, саней, човнів.

------------------

ХІХ-ХХ ст. Блестящий живописец, критик и участник украинского национального движения Иван Труш (1869-1941) - автор портретов известных деятелей украинской демократической культуры Ивана Франко, Леси Украинки, Василия Стефаника, Николая Лысенко и др. Значительным событием в культурной жизни всей Украины была первая всеукраинская художественная выставка, организованная по инициативе Труша в 1905 г. во Львове. Благодаря широко представленным на ней произведениям художников как западных, так и восточных земель Украины, выставка стала яркой демонстрацией единства художественной культуры одного народа, искусственно разделенного на две части. Художественные полотна Николая Пимоненко (1862-1912), в которых поэтически воспеты Украина и ее народ, не раз экспонировались не только на всероссийских выставках, но и за границей в Париже, Берлине, Мюнхене. Такие картины Пимоненко, как "Жертва фанатизма", "Конокрад", "Проводы рекрутов", "Проводы запасных", "На Дальний Восток" и другие, были направлены на разоблачение темных сторон в жизни украинского села того времени, враждебного народу самодержавного строя.

Ряд художников (Фотий Красицкий, Афанасий Сластён и др.) активно сотрудничали в первом украинском массовом сатирическом журнале "Шершень", издаваемом в Киеве во время революции 1905-1907 годов. Тогда же группа одесских художников под руководством Кирьяка Костанди осуществила издание еще одного сатирического иллюстрированного журнала под названием "Дзвін".

Коллектив художников в составе С.Васильковского, Н.Самокиша, Н.Беркоса, М.Уварова украсил в 1907 г. построенное по проекту архитекторов Василия Кричевского и Константина Жукова здание Полтавского земства. Это сооружение было довольно удачным образцом украинского национального стиля в архитектуре - ведь тут выразительно проявилось народное изобразительное искусство. Так же точно мотивы украинской народной архитектуры были использованы и в проектах зданий, построенных в первые десятилетия XX столетия: общества "Дюстер" во Львове (арх. И.Левицкий), первого в Украине крытого рынка - Бессарабского в Киеве (арх. Р.Гай), мемориального храма под Берестечком на Волыни (арх. В.Максимов), "Народного дома" в Дрогобыче (арх. А.Лушпинский).

Под влиянием нарастающего общедемократического движения и крепнущих украинских национально-освободительных устремлений в киевской и львовской прессе появились публикации в поддержку широкого применения украинской народностилевой архитектуры. "Нельзя не приветствовать" попыток некоторых художников создать свой собственный украинский архитектурный стиль", - отмечала газета "Киевская почта" в информации по поводу открытия в Киеве в декабре 1911 года Первой Украинской художественной выставки. Упорнее всех отстаивал народные особенности архитектуры, пронизанные национально-демократическими тенденциями, архитектор Василий Кричевский - близкий друг историка М.Грушевского.

Білет №15

1. Братства і розвиток культури.

См. конспект по "Истории РЦ". стр. 99-102, 114-117

2. Відродження Української культури в період національної демократичної революції 1917-1920 р.р.

ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ

"Українське Відродження" - період піднесення української культури в 20-ті рр. XX століття

ПЕРСОНАЛІЇ

Вернадський Володимир (1863-1945) - геолог, геохімік, засновник нової науки - біогеохімії, основоположник учення про біосферу та ноосферу, академік Російської академії наук (з 1909 р.), академік Української академії наук (з 1918 р.), член багатьох європейських академій наук, президент Української академії наук у 1918-1921 рр. Досліджував основні геохімічні закономірності будови й складу земної кори, хімічний бклад гідросфери, атмосфери

Павло Тичина, Володимир Сосюра - поети-символи відродженої української поезії початку XX століття

Гнат Юра, Лесь Курбас - найвидатніші театральні режисери України початку XX століття, видатні реформатори сцени

ПЛАН

1. Основні напрями у розвитку культури. Культурно-освітня діяльність за УНР та Української Держави.

2. Визначні українські письменники, театральні діячі та музиканти.

3. Культурно-освітня політика більшовиків.

1. Українська національно-демократична революція 1917-1921 рр., в ході якої відродилася українська державність, сприяла піднесенню культурного життя в Україні.

Головні напрями розвитку української культури:

• виникнення нових мистецьких стилів та напрямів - переважно модерністського спрямування;

• посилення впливу діячів культури на населення;

• відхід великої кількості митців від засад реалізму (цей процес був характерним для всього європейського мистецтва початку XX століття).

Позитивно на розвиток культури вплинуло скасування цензури царських часів (щоправда, з приходом більшовиків цензура відродилася).

Чинники, що гальмували розвиток культури в Україні:

Діяльність щодо відродження української культури розпочала ще Центральна Рада, однак через непевність ситуації, короткий термін існування УЦР ці спроби не дали бажаних результатів.

З початком визвольних змагань активізували свою діяльність "Просвіти", що сприяли поширенню освіти на селі, організовували бібліотеки, хорові колективи, драмгуртки тощо. За період з 1917 по 1921 р. їх кількість в Східній Україні зросла з 952 до 4227.

За часів Центральної Ради в Україні було змінено навчальні програми, засновано 53 українські гімназії.

У березні 1917 р. з ініціативи М. Грушевського Українське наукове товариство почало розробляти статут Української академії наук. Воєнні дії зупинили підготовчі роботи.

Помітні зміни у сфері культури відбувалися за часів Гетьманату. Головними здобутками української культури цього часу стали:

• створення Академії наук (1918), президентом якої став видатний російський та український вчений світового рівня В. Вернадський. Академія наук мала три відділи - історико-філологічний, фізико-мате-матичний та соціально-економічний;

• створення нових україномовних шкіл. Восени 1918 р. в Україні вже налічувалося близько 150 українських гімназій, поміж них і сільські. Для незаможних учнів цих гімназій встановили 350 іменних стипендій - імені Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка та ін.;

• зростання кількості українських підручників, прийняття закону про обов'язкове вивчення української мови та літератури, історії й географії України у всіх середніх школах;

• створення при міністерстві народної освіти під керівництвом академіка В. Вернадського комісії у справах вищої школи й наукових інституцій. За її рішенням утворений у 1917 р. у Києві народний університет реорганізовано у Державний український університет, який діяв паралельно з російським університетом святого Володимира. Відкрився український університет у Кам'янці-Подільському;

• заснування у серпні 1918 р. Національної бібліотеки України, в якій збиралися всі пам'ятки духовного життя українського народу -як рукописні, так і друковані;

• заснування Державного архіву України, Національної галереї мистецтв, Українського історичного музею. Українського національного театру (під керівництвом О. Саксаганського) та "Молодого театру" (під керівництвом Л.Курбаса);

• заснування українських університетів у Харкові, Катеринославі та Одесі. У приватному російському університеті в Катеринославі, заснованому влітку 1918 р., мали відкритися дві кафедри з викладанням українською мовою. На одну з них запросили професором видатного українського історика, спеціаліста з історії козацтва Д.Яворницького.

Здобутки Української Держави в галузі культурного будівництва були досить вагомі. Проте далеко не все, започатковане П. Скоропадським за півроку його гетьманування, збереглося.

У період Директорії українській владі було не до проблем культури - в країні запанувало безладдя.

2. На початку XX ст. на ниві літератури плідно працюють молоді митці:

• романтики - П.Тичина (збірки "Сонячні кларнети", "Золотий гомін"), В.Сосюра, В.Чумак, В.Елланський;

• неокласики - М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович;

• символісти - Я.Савченко, Д.Загул, В.Кобилянський.

Культурне життя, попри всі негаразди, відроджується - розпочинається "українське Відродження".

Молоді діячі симпатизували або брали активну учать в становленні української державності. П.Тичина та В.Сосюра вітали Українську революцію, проголошення УНР, боролися в збройних загонах за незалежність молодої української держави.

Найпомітнішими подіями в образотворчому мистецтві стали відкриття Української академії мистецтв, початок роботи школи живопису під керівництвом М. Бойчука ("бойчукісти"), талановиті роботи Г.Нарбута (видатний графік, автор поштових марок, грошових знаків УНР та Української Держави), В. Кричевського, О. Мурашка.

Серед молодих театральних режисерів виділялися Лесь Курбас (колишній вояк УСС, керівник харківського театру "Березіль") та Гнат Юра (засновник київського театру ім. І. Франка). Керівником Українського національного театру в Києві став корифей сцени О. Сак-саганський.

В царині музики плідно працювали композитори О. Кошиць, М. Леонтович, Л. Ревуцький, Г. Верьовка, Б. Лятошинський.

4. З приходом до влади більшовиків українська культура зазнала шаленого тиску держави на всі її напрями та стилі.

Головними напрямами діяльності більшовиків у сфері культури були:

• курс на підпорядкування "Просвіт" новій владі. Не зумівши його здійснити, більшовики у 1923 р. розпустили ці самодіяльні організації;

• підпорядкування системи навчання в Україні уряду Росії. На перший план більшовики висували соціальні розходження між різними верствами населення, викладання шкільних предметів базувалося на ідеях вульгаризованого марксизму. Почалося переслідування викладачів українознавчих дисциплін;

• відокремлення церкви від школи - заборонено викладати "Закон Божий";

• запровадження обов'язкового навчання дітей з 7 до 16 років у відповідності до "Положення про єдину трудову школу УСРР" (1919). Школа стала державною установою, будь які інші форми навчання -громадські, приватні школи - заборонені;

• планомірна боротьба з неписьменністю дорослих (з 1920 р.) - створювалися спеціальні школи та гуртки. Кількість письменних зросла з 27,9% (1,7 млн чоловік до революції) до 51,9% (2,25 млн) на 1920 рік;

• надання переваг при вступі у відновлені вищі навчальні заклади -інститути народної освіти, кількість яких склала 38, вихідцям із робітників та селян (так звані висуванці). Для підготовки цих висуванців до вступу в інститут були створені спеціальні робітничі факультети (робітфаки). Діти колишніх власників та інтелігенції вважалися "неблагонадійними". Ці навчальні заклади годі було називати "центрами вільнодумства і духовного розкріпачення", як це було за царського режиму, коли університети мали велику автономію від уряду. Інститути народної освіти перебували під жорстким державним контролем, "реакційних" викладачів звільнено, впроваджено посади комісарів навчальних закладів, завданням яких було слідкувати за відповідністю викладання предметів ідеям марксизму, особистим життям студентів та викладачів;

• втілення в життя ленінського плану монументальної пропаганди:

знищувалися пам'ятники "царям та їхнім прислужникам", внаслідок чого було знищено багато культурних цінностей - скульптур, храмів, палаців. Натомість з нетривких матеріалів (гіпс, дерево) будувалися пам'ятники "вождям світового пролетаріату" - Марксу, Енгельсу, лідерам робітничого та соціалістичного руху, "видатним революціонерам" та іншим особам, які, на думку комуністів, були передвісниками комуністичних ідей та боролися проти монархічної влади й буржуазного суспільства. До таких віднесли, наприклад, утопістів Т. Кампа-неллу, Т. Мора, вбивцю Юлія Цезаря Брута та інших;

• зневажливе ставлення до дореволюційного мистецтва, яке, на думку більшовиків було в масі своїй "гнилим дворянським та буржуазним" і великої цінності для них не являло. Більшовики дозволяли тільки твори, що несли в собі "демократичні" засади - відображали життя нижчих верств населення, робітників та селян. Всі приватні мистецькі збірки були націоналізовані, а з музеїв та картинних галерей вилучалися "шкідливі та непотрібні" творів мистецтва. Значна частина їх була продана за безцінь за кордон під час голоду чи переплавлена (твори мистецтва з дорогоцінних металів).

Наслідками такого "керування" стала фактична втрата традиційної української народної культура, знищення великої кількості видатних пам'яток культури та мистецтва. Такого винищення з української культури не було, мабуть, із часів монгольського нашестя XIII століття.

ВИСНОВКИ

Культура України 1917-1920 рр. розвивалася в надзвичайно складних умовах політичного протистояння. Багато митців були змушені емігрувати чи загинули, було знищено безліч культурних цінностей.

Проте саме в цей період закладені основи "українського Відродження" - сплеску української культури 20-х рр. XX століття. Найбільше культурних здобутків зафіксовано в часи Української Держави П. Скоропадського.

Багато з цих здобутків було втрачено у період Директорії УНР та більшовицької диктатури, коли українська культура зазнала непоправної руйнації.

Білет №16

1. Роль братських шкіл у становленні освіти.

См. конспект по "Истории РЦ". стр. 99-102, 114-117

2. Освіта. Культура. Театр. Музика. Преса. Книгодрукування в період 1917-1920 р.р.

См. 15.2

Білет №17

1. Полемічна література ХVІ ст.

См. 12.1

2. Культура України в період становлення Радянської влади.

См. №18.2

Білет №18

1. Боротьба українців проти асиміляторських заходів за збереження національної культури.

См. 7.2

2. Українізація. Національні меншини. Середня спеціальна і вища школа. Образотворче мистецтво. Архітектура. Видавництва в період становлення Радянської влади.

Украинизация. Несмотря на обещания уважать принцип самоопределения наций, раздаваемые большевиками во время гражданской войны, несмотря на создание национальных советских республик и показной федералистский характер Советского Союза, коммунистическая партия в первые годы своего правления все еще заметно ощущала недостаток поддержки со стороны нерусских народов. Она оставалась крошечной, в основном русской, организацией, базирующейся в городах, балансирующей на лезвии ножа среди масс крестьянства, в любой момент готовых отшатнуться от нее, и нерусских народов, лояльность которых по отношению к ней была весьма сомнительной. Так, Украина в особенности была "слабым звеном Советской власти", как это открыто признавал сам Сталин. Поэтому, утихомирив крестья-ство нэпом, партия начала искать средства достижения признания и поддержки среди нерусских народов.

В 1923 г. на XII съезде партии ее руководство положило начало политике "коренизации". Она была призвана сосредоточить усилия на том, чтобы привлечь в партию и государственный аппарат представителей нерусских народов, чтобы советские служащие изучали местные языки и пользовались ими, наконец, чтобы государство способствовало культурному и социальному развитию разных народов. Украинский вариант этой политики получил название украинизации.

Впрочем, прежде чем разворачивать украинизацию, следовало внести некоторые изменения в состав партийного руководства в Украине. В это время оно состояло главным образом из присланных Москвой советских чиновников и местных евреев. В большинстве своем они не только не проявили понимания необходимости украинизации, но и в еще меньшей степени показали свое желание проводить ее в жизнь. К тому же многие из них открыто демонстрировали свое превосходство над "местными". Так, один из наиболее высокопоставленных партийных чиновников в Украине, Дмитрий Лебедь, был как раз из тех русских, кто не собирался скрывать свою неприязнь к украинской культуре и обычаям, к украинизации как таковой. Он отстаивал так называемую "теорию борьбы двух культур", в соответствии с которой русская культура в Украине, как передовая культура прогрессивного пролетариата и города, неизбежно должна победить украинскую культуру, связанную с отсталым крестьянством и селом, поэтому коммунисты обязаны способствовать этому "естественному процессу".

Хотя идеи Лебедя вполне разделялись многими его московскими покровителями, они все же пришлись не ко времени, поэтому его и ряд других известных партийных деятелей-неукраинцев пришлось отозвать из Украины. Их места заняли более послушные и дисциплинированные ставленники Москвы, такие как Лазарь Каганович - украинский еврей, возглавивший партийный аппарат в Украине и готовый беспрекословно проводить курс партии на украинизацию, а также украинцы, искренне заинтересованные в успехах этой политики. Среди них был Влас Чубарь, сменивший Раковского на посту главы украинского советского правительства, Олександр Шумский, народный комиссар просвещения, в прошлом боротьбист, и вездесущий старый большевик Микола Скрипник, ставший народным комиссаром юстиции. Только избавившись от убежденных "русских бюрократов и шовинистов" (как их называл Ленин), правительство советской Украины могло приступить к осуществлению новой политики.

Первоочередной мерой в проведении украинизации стало широкое внедрение украинского языка, в первую очередь в деятельность партийного и государственного аппарата. Необходимость этого была слишком очевидной: в 1922 г. на одного члена компартии Украины, регулярно пользовавшегося украинским языком, приходилось семь русскоязычных, в госаппарате это соотношение было один к трем. В августе 1923 г. с целью ликвидировать это кричащее несоответствие была издана инструкция, обязывавшая партийных и государственных служащих посещать специально созданные курсы украинского языка. Неуспевающим на этих курсах грозило увольнение. К 1925 г. чиновники были обязаны перевести делопроизводство во всех государственных учреждениях на украинский язык. А в 1927 г. Каганович заявил, что на украинский язык перейдет все партийное делопроизводство. Несмотря на заметное отсутствие энтузиазма среди многочисленных русскоязычных чиновников в партии и государственном аппарате, новая политика дала впечатляющие результаты. Если в 1922 г. укра-иноязычным было только 20 % государственного делопроизводства, то к 1927 г. эта цифра выросла до 70.

Одновременно возрастала численность украинцев в партийно-государственных структурах республики. В 1923 г. только 35 % государственных служащих и 23 % членов партии были • украинцами. К 1927 г. их удельный вес увеличился соответственно до 54 и 52 %. Тем не менее украинцы как новички пополняли главным образом нижние звенья партийно-государственного аппарата. В конце 1920-х годов их доля в составе Центрального комитета КП(б)У составляла всего 25%.

Украинизация проникала во все сферы жизни советской Украины. Наибольший эффект она произвела в области народного просвещения. В противоположность царскому режиму советская власть уделяла большое внимание образованию, и ее достижения действительно впечатляют. Объяснить особую заботу Советов о народном образовании можно несколькими обстоятельствами: поскольку советское общество должно было служить образцом "нового мира", ему следовало стать образованным; кроме того, только образованное население могло повысить производительную силу и мощь государства; наконец, система просвещения была великолепным средством воспитания новых поколений в духе советских идеалов. Особенно успешной стала деятельность Советов по ликвидации безграмотности. Во время революции около 40 % городского населения было грамотным, через 10 лет эта цифра уже достигала 70. На селе за тот же период удельный вес грамотных возрос с 15 до 50 %. Поскольку массовое движение за грамотность осуществлялось на украинском языке, рост грамотности означал и расширение воздействия украинизации на сельскую молодежь.

Вдохновителем и организатором украинизации системы образования был Скрипник, возглавлявший наркомат просвещения с 1927 по 1933 г. Благодаря его самоотверженной работе уже к 1929 г.- в пик украинизации - свыше 80 % общеобразовательных школ, 55 % школ ФЗО и 30 % вузов вели обучение на украинском языке. Свыше 97 % детей-украинцев обучалось на родном языке. Русское и еврейское национальные меньшинства имели возможность учиться на русском, однако предполагалось, что некоторые предметы будут преподаваться на украинском. Накануне революции, когда украинской школы фактически не было, украинофилы могли бы только мечтать о том, что Скрипник всего лишь через каких-нибудь 10 лет превратил в реальность.

Успехи украинизации были особенно ощутимы на фоне сопутствующих ей трудностей, в особенности такой, как недостаток квалифицированных преподавательских кадров. Для украинизации требовалось 100 тыс. учителей, в наличии имелось только 45 тыс. В отчаянных поисках разрешения этой проблемы Скрипник даже .попытался ввезти в Украину несколько тысяч учителей из Галичины, однако Советы, опасаясь присутствия галичан с их высокоразвитым национальным самосознанием, не дали на это согласия. Большой проблемой был недостаток украиноязычных учебников и пособий. Наконец, серьезной препоной на пути украинизации, особенно на вузовском уровне, было нежелание многочисленных русскоязычных преподавательских кадров институтов пользоваться "сельским" языком.

Подобный же дух возрождения господствовал в украино-язычной прессе, которая при царском режиме была объектом жестоких преследований, да и в первые годы советской власти в Украине переживала не лучшие времена. В 1922 г. только 27 % книг, издаваемых здесь, печаталось на украинском языке, таких же газет и журналов было меньше 10. К 1927 г. уже свыше 50 % книг издавалось на украинском; а к 1933 г. из 426 газет, выходивших в республике, 373 печаталось на родном языке коренного населения.

Во многом благодаря настойчивым претензиям Скрипника к тому, что Красная армия является орудием русификации, в крупных резервных подразделениях и школах командного состава был введен украинский язык. Мало того, вынашивались планы реорганизации армии по принципу территориальных формирований. Несколько неожиданно эти проекты поддерживали такие известные командиры Красной армии - неукраинцы, как Михаил Фрунзе и Иона Якир.

Для того чтобы достижения украинизации стали долговременными, необходимо было преодолеть монополизм русской культуры в городах. Социально-экономические сдвиги, происходившие в 1920-х годах, вселяли в украинцев уверенность, что подобная цель вполне достижима. Курс на широкую индустриализацию, взятый Советами в 1928 г., вызвал большой спрос на рабочую силу в городах. Политика коллективизации, одновременно проводимая в деревне, способствовала тому, что многие крестьяне оставляли землю. В результате массы украинских крестьян хлынули в города, решительным образом изменив этнический состав пролетариата да и городского населения в целом. Так, если в 1923 г. украинцы составляли в таких важных промышленных центрах, как Харьков, Луганск и Днепропетровск, 38, 7 и 16 % населения, то через 10 лет их удельный вес возрос соответственно до 50, 31 и 48 %. К середине 1930-х годов украинцы составляли большинство почти во всех крупных городах и теперь, благодаря украинизации, они скорее предпочитали оставаться украиноязычными, а не русифицироваться, как это было раньше. Казалось, что в Украине, как и везде в Восточной Европе, культура и язык сельского большинства станут преобладающими над городским меньшинством.

Успехи политики украинизации (не такие, впрочем, как ожидали Скрипник и его сторонники) обусловливались в первую очередь тем, что она осуществлялась в русле общего процесса модернизации. Конечно, не патриотизм и приверженность традициям были главными причинами, позволившими украинцам придать родному языку такой общественный статус; украинский язык лучше, чем какой-либо иной, давал возможность получить образование, пользоваться информацией газет и журналов, вести дела с государственными структурами, наконец, просто выполнять ту или иную работу. Благодаря украинизации украинский язык утратил статус романтической идеи-фикс немногочисленной интеллигенции или отличительной черты отсталого крестьянства. Теперь этот язык становился главным средством общения и самовыражения общества, идущего по пути модернизации и индустриализации.

-----------------------

1920-е годы стали периодом невиданного подъема украинской культуры, временем интенсивных поисков и находок, настоящего новаторства. Некоторые авторы даже называют этот период культурной революцией или возрождением. Такой многоцветный всплеск творческой энергии стал возможным во многом благодаря тому, что коммунистическая партия, озабоченная главным образом укреплением своего политического господства, еще не была в состоянии полностью монополизировать область культуры. К тому же расширение образования на украинском языке создало для культуры украинцев такую основу, которой они долгое время были лишены в Восточной Украине. Наконец, благодаря тому, что такие важнейшие рычаги украинизации, как наркомат просвещения, находились в руках истинных патриотов - Гринько, Шумского и Скрипника, украинская культура могла рассчитывать на поддержку государства.

Впрочем, первопричиной этого широкого культурного возрождения была революция. Хотя уход в эмиграцию значительной части старой интеллигенции и затруднил национальный культурный рост, недостаток интеллектуальных сил с лихвой был возмещен появлением целой плеяды творческих личностей. Многие из этих новых дарований стояли вне политики и верили в возможность служения "чистому искусству". Другие - в основном боротьбисты и национал-коммунисты - были пылкими революционерами-романтиками. С крушением надежд на государственную независимость многие из них увидели в культурном творчестве альтернативный способ выражения национальной самобытности своего народа.

Революция привнесла в культуру дух новизны, чувство освобождения от пут и предрассудков старого мира. Перед украинской культурой встали новые, часто болезненные вопросы: в каком направлении развиваться, на какие идеалы ориентироваться? Вдохновленные сознанием собственной миссии и расширением сферы применения своим талантам, писатели, ученые, деятели искусства с энтузиазмом взялись за создание нового культурного пространства.

Литература. Настроения новизны и свежести с особой силой проявились в литературе. Писатели-марксисты считали, что революция должна реализовать себя не только в политической или социальной, но и в литературной области. Исходя из этого "буржуазному" искусству прошлого надлежало уступить место новому, пролетарскому искусству. При этом все же оговаривалось, что "прийти к единению во всемирном масштабе пролетарское искусство может только идя национальными путями".

Стремление создать пролетарскую культуру в России привело к созданию писательской организации "Пролеткульт", основывавшейся на двух ключевых принципах: возможности создать пролетарскую культуру, отбросив традиции и представления прошлого, и необходимости участия широких народных масс в этом процессе. "Пролеткульт" связывался в сознании многих с русской городской культурой, поэтому он не пользовался популярностью среди украинцев. Однако его идеи оказали серьезное влияние на появление и развитие так называемых массовых литературных организаций в Украине.

В 1922 г. была создана первая подобная организация - "Плуг", возглавленная Сергием Пилипенко. Заявив, что массы (для Украины это означало - крестьянство) способны создать тот тип литературы, который им нужен, организация создала целую сеть писательских кружков, очень скоро объединивших около 200 писателей и тысячи начинающих любителей. Один из деятелей "Плуга" так сформулировал кредо своей организации: "Задача нашего времени в области искусства - спустить его с пьедестала на землю, сделать его близким и понятным каждому". Спустя год появилась еще одна литературная группировка - "Гарт", которую возглавил Василь Эллан-Блакитный,- также ставившая своей целью создание пролетарской культуры в Украине. При этом члены "Гарту" все-таки довольно осторожно относились к идее "массовости", опасаясь, что она приведет к снижению уровня искусства.

Наряду с этими промарксистскими организациями возникли небольшие группировки "непролетарских" писателей и художников, не связывавшие себя с какой-либо определенной идеологией. Это были, например, символисты, среди которых своим талантом выделялся Павло Тычина, футуристы, возглавляемые Михаилом Семенко, неоклассики со знаменитыми Максимом Рыльским и Миколой Зеровым. В большинстве все они были сторонниками идеи, высказанной одним из символистов, Юрием Меженко, который считал, что "творческая индивидуальность может творить только поднявшись над массой, но сохраняя при всей независимости чувство , национальной общности с ней". Поскольку все литературные группы и организации имели свои печатные органы, на страницах которых пропагандировались их взгляды и критиковались идеи оппонентов, очень распространенным явлением стали литературные дискуссии.

В 1925 г. после смерти Блакитного распался "Гарт". В том же году некоторые бывшие его члены во главе с Хвылевым (драматург Микола Кулиш, поэты Тычина и Бажан, прозаики Петро Панч, Юрий Яновский, Иван Сенченко) создали "Вапліте" ("Вільну академію пролетарської літератури") - элитарную писательскую организацию. Озабоченные тем, что дух "просвитянства" и "массовости", насаждаемый "Плугом", будет способствовать дальнейшей провинциализации украинской культуры, Хвылевой и его товарищи считали важнейшей задачей национальной литературы достижение высокого литературно-художественного и эстетического уровня. Они призывали к ориентации на Европу и традиционные общечеловеческие духовные ценности мировой литературы, к провозглашению культурной независимости Украины от Москвы. Активная пропаганда Хвылевым этих взглядов вызвала серьезную полемику, обычно называемую "литературной дискуссией 1925-1927 гг.", однако круг вопросов, поднятых в ней, выходил далеко за рамки чисто литературных проблем.

Позиции "Вапліте", охарактеризованные как "проявления буржуазно-националистической идеологии", стали объектом нападок не только литературных оппонентов - Пилипенко и членов "Плуга", но и многих членов коммунистического руководства в Украине. Даже Сталин указал на опасность взглядов Хвылевого. В 1927 г. с целью не допустить распространения "националистических" идей в литературе была создана просоветская писательская организация - ВУСПП ("Всеукраїнська спілка пролетарських письменників"), значительно усилился партийный надзор за литературным творчеством.

Новаторская литературно-художественная среда способствовала появлению произведений высокого уровня. На этот период, к примеру, приходится расцвет творчества двух выдающихся украинских поэтов - Павла Тычины и Максима Рыльского. Уже в 1918 г., сразу же после выхода в свет первого поэтического сборника "Сонячні кларнети", Тычина приобрел известность блестящего лирика. Его следующие публикации - сборники "Замість сонетів і октав" (1920), "Вітер з України" (1924) - дали примеры такого мастерского владения словом, способности передать ритм и мелодику народных песен, красоту родного края, что не оставляли никаких сомнений в том, что эти произведения стали настоящими вехами в развитии украинской поэзии. Полной противоположностью Тычине был Рыльский, сын известного украинофила XIX в. Его поэтические сборники "Під осінніми зорями" (1918), "Синя далечинь" (1922), "Тринадцята весна" (1926) можно считать образцами строгой, философской поэзии, уходящей корнями в западную классическую традицию. Среди многих других интересных поэтов, творивших в это время, следует упомянуть Миколу Зерова, Павла Филиповича, Михаила Драй-Хмару, Евгена Плужника, Володимира Сосюру, Миколу Бажана, Тодося Осьмачку.

Одним из популярнейших прозаиков был юморист Остап Вишня, чьи "непочтительные" юморески читались миллионами.

Наиболее выдающейся фигурой среди драматургов был Микола Кулиш. Три его известнейших пьесы - "Народний Малахш" (1928), "Мина Мазайло" (1929) и "Патетична соната" (1930) - стали сенсациями благодаря своей модернистской форме и трагикомическому освещению новой советской действительности с ее русским шовинизмом, "малороссийским" мировосприятием, анахроничным украинским национализмом и духовной недоношенностью ортодоксальных коммунистов. Две первых пьесы были поставлены известным театром Леся Курбаса "Березіль". Мировой известности добился в новом тогда виде творчества - кинематографе - Олександр Довженко, чьи фильмы "Звенигора" (1927), "Арсенал" (1929) и "Земля" (1930) раскрывали тему влияния революции и советской власти на украинцев.

Образование и наука. Дух эксперимента и новаторства утверждался и в области образования. Поскольку задачей советской власти было создание нового социально-экономического строя, она всячески приветствовала создание новых типов школ и выработку новых методик воспитания и обучения, которые могли бы ускорить процесс разрыва с "буржуазным прошлым". Советская педагогика основывалась на необходимости связи обучения с воспитанием в духе коммунистических ценностей и идеологии. В соответствии с этим в школах вводились программы, соединяющие трудовое воспитание и обучение, общее и техническое образование, вводился принцип политехнической школы. Классическое образование, гуманитарные дисциплины отошли на второй план. Религиозное воспитание было запрещено. Значительную популярность получили теории знаменитого педагога Антона Макаренко, в соответствии с которыми в развитии детей главную роль играет социальная среда, а не наследственность.

Хотя педагогическая ценность некоторых из экспериментов того времени весьма сомнительна, нельзя не заметить успехов в плане доступности образования широким массам, доселе невиданной. Обучение в начальной семилетней школе, а также в профессионально-технических и средних специальных учебных заведениях было бесплатным, и дети рабочих и крестьян имели все возможности получить его. Не случайно только в 1923-1925 гг. численность учеников в школах Украины выросла с 1,4 млн до 2,1 млн. Соответственно на протяжении 1920-х годов значительно повысился уровень грамотности - с 24 до 57 %. И все же миллионы взрослых еще оставались за чертой грамотности, а свыше 40 % детей не получали элементарного образования.

Значительные изменения претерпела и система высшей школы. Университеты были реорганизованы в многочисленные институты народного образования (ИНО) - медицинские, физические, технические, сельскохозяйственные и педагогические. Главной их задачей была подготовка руководящих кадров и специалистов для народного хозяйства и просвещения. Хотя обучение в большинстве этих институтев было платным, дети бедного крестьянства и рабочих (составлявшие большинство студентов) от платы освобождались. Из приблизительно 30-40 тыс. студентов высших учебных заведений Украины конца 1920-х годов около 53 % были украинцами, 20 % - русскими и 22 % - евреями. Украинцы составляли большинство в педагогических и сельскохозяйственных вузах, русские - в области технических и точных наук и административно-управленческих дисциплин, евреи- в области медицины и торговли.

1920-е годы стали также периодом возрождения науки, особенно украиноведения, который по своему значению можно сравнить с литературным ренессансом. Как мы уже видели, все национальные правительства Украины успели что-либо сделать в создании научных учреждений - во многом благодаря тому, что именно гуманитарные дисциплины играли важнейшую роль в развитии национального самосознания на протяжении всего XIX в. Желая продемонстрировать свою прогрессивность, большевики также способствовали развитию науки. В 1919 г. они не только признали Академию наук в Киеве, основанную Скоропадским, но и присвоили себе честь ее создания. В последующие несколько лет Академия и ее отделения превратились в исследовательские центры. Покуда научные идеи не представляли прямой угрозы советской системе, ученые имели возможность действовать в условиях относительной свободы в своих изысканиях, открыто высказывать свои взгляды, развивать международные связи.

Несмотря на то что почти все более-менее выдающиеся ученые Украины не были коммунистами, а некоторые не скрывали своей приверженности национально-освободительной идеологии, советской власти ничего не оставалось делать, кроме как позволить им составить костяк Академии. Во время кампании украинизации в середине 1920-х украинские коммунисты через наркомат просвещения активно старались привлечь в Украину многих ведущих ученых из-за рубежа, покинувших родину во время гражданской войны. В результате в 1924 г. в Украину вернулся патриарх украинской науки (и политический оппонент большевиков) Михаиле Грушевский, избранный в Киеве действительным членом Академии, где он немедленно развернул широкие и систематические исследования в области украинской истории. Примеру Грушевского последовали многие ученые, жившие в странах Европы или в Западной Украине. Итак, хотя престиж Академии быстро возрастал, она оставалась пока в глазах власть предержащих бастионом "буржуазно-националистических" тенденций.

 

Стремясь уравновесить влияние немарксистских ученых в области гуманитарных и общественных наук, советское правительство основало в 1929 г. в Харькове Институт марксизма. Задачами института были подготовка преподавателей в области истории, экономики и философии, которые преподавали бы свой предмет в духе марксистской доктрины, организация исследований истории партии и революции, идеологическое обслуживание режима. Лидером здесь был галичанин Матвий Яворский, пытавшийся интерпретировать украинскую историю в марксистском духе и создавший украинскую марксистскую историческую школу.

Білет №19

1. Внесок Києво-Могилянської Академії у розвиток освіти України.

Митрополит Петро Могила - фундатор першого українського вищого навчального закладу. Чого і як навчали в академії. Періоди піднесення. Київська академія - центр становлення й розвитку української науки та культури.

Києво-Могилянська академія протягом тривалого часу була єдиним вищим всестановим навчальним закладом України, Східної Європи та всього православного світу. Започаткувала її школа Київського братства, заснована 1615 р. Року 1632-го київський митрополит Петро Могила об'єднав її з Лаврською школою, заснованою ним 1631 р. Новий навчальний заклад дістав назву Київської колегії. Петро Могила й надалі дбав про колегію, запрошуючи до неї викладачів, допомагаючи бідним вихованцям. Вдячна пам'ять про фундатора закріпилася в назві колегії, яку ще за життя митрополита почали називати Києво-Могилянською. Що ж до статусу академії, то саме так сприймали новостворений заклад сучасники. Хоч з формального погляду академією його було визнано 1658 р. в Гадяцькому трактаті.

Києво-Могилянська академія була всестановим закладом. За статутом, у ній мали право навчатись всі охочі. В академії навчалися діти української шляхти, козацької старшини, козаків, міщан, священиків і селян.

Повний курс навчання в Києво-Могилянській академії тривав 12 років. Одначе студенти мали право навчатися в ній стільки, скільки бажали. Всього в академії було вісім класів, а кількість предметів сягала 30 й більше.

У перших чотирьох класах академії вивчали мови: українську, церковнослов'янську, грецьку, латинську й польську. Всі вищі науки в Києво-Могилянській академії викладалися, як і скрізь у Західній Європі, латиною. Проте дбали в академії і про належне знання української мови: саме наукова діяльність викладачів академії, а також її студентів сприяла розвиткові тогочасної книжної (літературної) української мови. Згодом в академії викладали російську, французьку, німецьку, давньо-гебрейську мови. Студенти оволодівали поетичним і риторичним мистецтвом, вивчали класичну грецьку й римську, а частково й середньовічну літературу, історію, географію. З часом було впроваджено курси математики та медицини. Надавалася художня й музична освіта. У вищих класах два роки вивчалася філософія.

В історії Києво-Могилянської академії було кілька періодів піднесення. Перший пов'язаний з діяльністю Петра Могили.

Розквітові Києво-Могилянської академії сприяла підтримка гетьмана Івана Мазепи. Близько 1709 р. у ній навчалося до 2 тис. студентів із різних регіонів України. Були тут також студенти з Білорусії, Росії, Молдавії, південнослов'янських країн. Одначе після Полтавської битви Петро 1 наказав київському воєводі вислати за кордон усіх "польських" (тобто правобережних за походженням). Згідно з царським наказом над академією встановлювався недремний контроль.

Новий етап розвитку академії пов'язаний з діяльністю Р. За-боровського, який став київським митрополитом 1731 р. З його ініціативи розширила навчальну програму, ввели курс лінгвістики, збільшили кількість студентів.

У другій половині XVIII ст. Київську академію заходами імперського уряду було перетворено на становий духовний навчальний заклад, а 1817 р. взагалі закрито.

Київська академія мала вирішальне значення для становлення й розвитку української науки, культури й літературного процесу в ХVІІ-ХVІІІ ст. У ній сформувався один із центрів філософської думки слов'янського світу. Філософські праці Й. Кононовича-Горбацького, І. Гізеля, Й. Кроковського, Ф. Прокоповича, М. Коза-чинського, Г. Кониського залишили яскравий слід в українській культурі. Філософом світового рівня був вихованець академії Г. Сковорода.

В академії навчалися літописці С. Величко, Г. Граб'янка, П. Си-моновський, історики М. Бантиш-Каменський, М. Берлінський, худож-ники I. Мигура, Г. Левицькии, Л. Тарасевич, композитори М. Бере-зовський, А. Ведель, архітектор І. Григорович-Барський. Її вихованцями були гетьмани України: Юрій Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко, Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Іван Самойло-вич, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Іван Скоропадський, Павло Полуботок, Данило Апостол.

Київська академія сприяла становленню української літературної мови, тут склалася поетична школа, представлена іменами К. Саковича, Л. Барановича, І. Максимовича, Д. Туптала, Ф. Прокопо-вича, Г. Кониського, М. Довгалевського, Г. Сковороди. Професори академії написали десятки курсів поетики, в яких розробили теорію українського поетичного мистецтва.

У Київській академії виник і розвинувся український театр. Для нього писалися драми, діалоги й інтермедії. Так, у 1704-1705 рр., викладаючи в академії поетику, Ф. Прокопович створив першу історичну драму на теми рідної історії - трагікомедію "Володимир".

Прищеплена в академії любов до науки не згасала у вихованцях протягом життя. Роз'їжджаючись по всіх усюдах, вони закладали школи, обдаровували бібліотеки, створювали книжки, чим сприяли розвиткові літератури, малярського мистецтва, музики, театру, науки. У стінах академії виховувалася практично вся творча й наукова українська інтелігенція, а також видатні політики тих часів. Тож заснована на принципах гуманізму академія сприяла культурному поступові України.

 

2. Українська культура у 30-ті роки ХХ ст.

"Культурна революція" - одна з трьох складових розробленого В. Леніним плану побудови соціалізму в СРСР (індустріалізація, колективізація, культурна революція). Суть її складали перетворення в галузі культури, передусім, в народній освіті задля перетворення СРСР на "країну загальної письменності" для кадрового забезпечення індустріалізації. Мала на меті формування "нової соціалістичної культури". Супроводжувалася руйнуванням "старої буржуазної культури": знищенням культурних цінностей, що не відповідали здійсненню завдань пролетаріату, насадженням атеїзму, руйнуванням храмів, винищенням духовенства, буржуазної інтелігенції тощо

Українізація - політика більшовиків в галузі культури в 20-ті рр., спрямована на поширення української мови в різних сферах суспільного життя

"Розстріляне Відродження" - період знищення української інтелігенції (письменників, поетів тощо) в 30-ті роки

ПЕРСОНАЛІЇ

Микола Хвильовий (Фітільов) - український письменник-романтик, лідер модерної української літератури 20-х років

ДАТИ

1933 р. - відновлення університетів в радянській Україні; самогубство М. Хвильового

ПЛАН

1. "Культурна революція", "розстріляне Відродження".

2. Розвиток освіти.

3. Згортання українізації.

4. Ставлення сталінського керівництва до церкви.

1. З встановленням в СРСР наприкінці 20-х рр. одноосібного правління Сталіна поряд з індустріалізацією та колективізацією розпочалася "культурна революція". Розвиток культури України в 30-х рр. відзначався:

• крайньою ідеологізацією всіх сфер життя суспільства;

• суворим контролем діяльності інтелігенції з боку Комуністичної партії та держави;

• гонінням на творчі напрями, що виходили за рамки сталінсько-комуністичних догм;

• терором проти інакомислячих, насадженням атеїзму, репресіями ііроти служителів культу, руйнуванням храмів.

Саме у ці роки сталінський репресивний апарат Наркомату внутрішніх справ (НКВС) почав справжнє винищення української культури. В результаті була знищена майже вся українська інтелігенція - на противагу "українському Відродженню" 20-х рр., 30-ті рр. називають добою "розстріляного Відродження".

Жертвами репресій стали: зачинатель української радянської сатири О. Вишня; прозаїк і драматург М. Яловий, В. Підмогильний, Є. Плужник, В. Антоненко-Давид ович; були розстріляні новеліст Г. Косинка, лірик Д. Васильківський, драматург та поет К. Буревій, поет О. Близько. У 1933 р. покінчив життя самогубством М. Хвильовий -визнаний лідер "українського відродження". У 1935 р. розстріляний один із найяскравіших талантів радянської літератури - М. Зеров.

Усього ж тільки протягом 1934-1938 рр. за безпідставними обвинуваченнями було заарештовано понад половину кандидатів-стажистів і членів Спілки письменників України.

Проте й за таких умов з'явилися твори, що є вагомим внеском у скарбницю світової культури. Класикою стала поезія М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, А. Малишка. Плідно працювали П. Панч, Ю. Яновський, І. Ле, О. Довженко, Ю. Смолич та багато інших.

На жаль, багато хто з митців задля виживання за доби культу особи Сталіна мусив приймати умови, продиктовані режимом: звеличувати й прославляти "батька всіх народів" та його оточення, приписувати вождеві всі досягнення тощо.

Поряд з пошуками "націоналістів" почалося викриття міфічних "контрреволюційних організацій", які нібито створювали, насамперед, інтелігенти. До 1930 р. за цими безпідставними обвинуваченнями було заарештовано кілька десятків письменників. Одним з найголовніших політичних завдань партійного керівництва республіки стало викриття націоналізму та інших надуманих збочень у художній творчості письменників. Цьому сприяли й процеси, що відбувалися в літературному житті України. Багато письменників задля власного порятунку безпідставно таврували й ганьбили один одного.

Основні сфабриковані справи:

• процес "Спілки визволення України" (1930);

• справа "Українського національного центру" та "Української військової організації" (1930-1932);

• розпуск Української автокефальної православної церкви (УАПЦ);

• справа про "контрреволюційну" організацію на селі тощо.

Знищення НКВС найвідоміших діячів Української національно-демократичної революції:

• 1926 р. в Парижі вбито С. Петлюру (вбивця виправданий французьким судом);

• 1940 р. розстріляний голова першого радянського уряду X. Ра-ковський.

Для здійснення репресивних позасудових заходів було створено Особливу нараду при НКВС, а за її зразком - так звані "трійки" на місцях.

2. На кінець 30-х рр. письменність населення УРСР у віці до 50 років складала майже 96 %. У 1930 р. в УРСР почали впроваджувати загальнообов'язкову початкову освіту, у 1932-33 рр. в УРСР працювало близько 21,7 тис. шкіл, у яких навчалося майже 4,5 млн учнів.

У 1934 р. були встановлені три типи загальноосвітніх шкіл:

• початкова (4 роки);

• неповна середня (7 років);

• середня (10 років).

Протягом другої п'ятирічки завершився перехід до загальнообов'язкової початкової освіти, а в містах - до загальної семирічної.

Значно зросла кількість вищих навчальних закладів. 1933 р. було відновлено університети. До вузів приймали в основному через робітфаки - підготовчі відділення, що комплектувалися партійними і профспілковими організаціями за класовим принципом.

Але в концепції набору до вищої школи за класовим принципом була закладена суперечність - розрив між величезним кількісним зростанням спеціалістів, грамотних людей та дуже низьким якісним рівнем освіти. Нестача вчителів, кваліфікованих викладачів, невлаш-тований побут, дуже слабка матеріально-технічна база навчальних закладів неминуче позначились на рівні підготовки випускників. Посилювалась ідеологізація навчального процесу, вивчалися переважно "науки", насаджувані сталінським режимом - в основному марксизм. Культивується неприязнь і вороже ставлення до інтелігенції. Народжується вираз "гнилий інтелігент". Інтелігенцію не лише принижували, а й масово знищували.

3. Наприкінці 20-х рр. було згорнуто українізацію. Її запровадження на початку 20-х кваліфікувалося владою як "буржуазний націоналізм ".

Українське стало розглядатися як "буржуазне", "петлюрівське", таке, що потребує викорінення. Звужувалася сфера вжитку української мови. Закривалися українські та інші національні школи. Були ліквідовані національні райони, національні сільські й містечкові Ради. Національні меншини України опинилися під загрозою зникнення.

На сторінках поетичних і прозових творів, у драматургії й публіцистиці головними героями поставали робітники й колгоспники, рідше - представники інтелігенції. Поширювалася ленінська тематика, розроблялися проблеми радянського патріотизму й інтернаціоналізму. Оспівувалися революційний героїзм у роки громадянської війни та трудові звершення в мирні роки.

Щоб регулювати тематику і зміст художніх видань, ЦК партії посилює контроль за діяльністю письменників. Замість існуючих творчих студій і груп, згідно з постановою ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературних організацій" (1932), утворилася єдина централізована організація, що об'єднувала весь письменницький загал.

4. Розгорнутий наприкінці 20-х років масовий "наступ соціалізму по всьому фронту" означав початок нових гонінь на церкву.

У травні 1929 року II з'їзд Рад України затвердив нову Конституцію республіки. В ній замість "свободи релігійної та антирелігійної пропаганди" проголошувалася "свобода релігійних сповідань та антирелігійної пропаганди".

Священики, служителі релігійних культів, ченці позбавлялися виборчих прав. Віруючі всіх релігійних конфесій перестали бути рівноправними громадянами.

Так само, як і колективізація, розорення церкви досягло апогею наприкінці 1929 р. - у перші місяці 1930 р. Священиків виселяли нарівні й разом з куркулями, бо служителів церкви відносили до категорії селянських господарів, які мали нетрудові доходи.

Церкви руйнували, переобладнували на культосвітні установи або віддавали під господарські потреби, дзвони скидали і передавали "на потреби індустріалізації". На середину 30-х рр. в Україні залишилося лише 9 % діючих культових споруд порівняно з 1913 роком.

ВИСНОВКИ

30-ті рр. в історії розвитку української культури - трагічний час. Саме тоді було вчинено справжній погром культури - розстріляні сотні митців, зруйновані тисячі храмів. Було припинено українізацію, сталінське керівництво розпочало масоване насадження всього російського.

Деяких успіхів було досягнуто в освіті - збільшилася кількість навчальних закладів, учнів та студентів.

Проте все культурне життя знаходилося "під сталінським чоботом" • все, що не відповідало поглядам "Великого Вождя", безжально знищувалося.

Білет №20

1. Особливості писемно-поетичної творчості Козацької доби.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Освіта. Вища школа. Наука. Література. Театр. Музика у 30-ті роки ХХ ст.

См. 19.2

Білет №21

1. Книги Лаврської Друкарні.

Лаврська друкарня заснована в 1599 р.

Києво-Могилянська академія - в 1632 р. школа Київського братства, заснована в 1615 р., об'єднана з Лаврською школою, заснованою в 1631 р. Друкарня - працювала на академію.

Великої слави зажили українські художники-графіки Олександр та Леонтій Тарасовичі. У 1702 р. в Києві вийшов друком "Києво-Печерський патерик" із 40 гравюрами Леонтія Тарасевича. Неперевершеним гравером був Іван Щнрсь-кий. У гравюрах цього майстра складні рослинні орнаменти поєднуються з античними, глибоко символічними сюжетами й реалістичними зображеннями. Так у графіці втілювалися закони мистецтва бароко.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Культура України в роки війни.

Білет №22

1. Передумови формування Українського театру. Народні думи і пісні.

Театр і музика ХVІІ ст-ХVІІІ. Основою українського театру стали народні ігри й обряди, в яких драматична дія поєднувалась з діалогами, співами, танцями, перерядженням тощо. Театралізовані видовища ("Коза", "Піп і смерть") відбувалися на майданах і ярмарках, збирали багато глядачів серед селян, міщан, козаків, шляхти.

В Острозькій школі, Київському колегіумі, братських школах влаштовувалися свої театралізовані вистави - так звані шкільні драми. Ставилися драматичні твори на релігійні або міфологічні теми. Акторами виступали здебільшого учні й студенти. Серед таких вистав були відомі на той час дрйми невідомих авторів- "Слово про збурення пекла", "Трагедія руська", а також "Роздуми про муки Христа, спасителя нашого" Іоаннікія Волковича. В антрактах драм ставилися комедійні інтермедії (п'єси-вставки) на побутові теми.

У той час виник і вертеп - ляльковий театр. Вертепи відбувалися у спеціально зробленій двоповерховій дерев'яній скрині: вистави на верхньому поверсі на релігійні сюжети, а на нижньому - з народного життя. Вертеп користувався популярністю у дорослих і особливо у дітей.

Українська музика розвивалася на народній пісенній основі - піснях і думах, що супроводжували працю й дозвілля, а виконувалися на різноманітних інструментах: цимбалах, "сопілках, скрипках, бубнах, бандурах, балалайках, лірах тощо. Скрипалі, лірники, бандуристи, кобзарі користувалися в народі глибокою пошаною. В музиці відкривалася душа українського народу. У церквах під час релігійних свят і обрядів тоді широко побутував хоровий спів. Професійна музика залишалася виключно церковною.

У братських школах вивчалася теорія музики й співу за рукописними нотними збірниками. У школах створювалися і хорові капели. Такі ж капели існували в маєтках власників для панських розваг: пісні виконували талановиті селянські співаки. Серед народних мас популярними були танці: козачок, гопак, метелиця, веснянка тощо. Піснями і музикою супроводжувалися військові походи козаків Запорозької Січі. їхніми вірними друзями були сурми, труби, котли, тар-бани, кобзи, а серед козаків знаходилися виконавці пісень і дум. Дуже популярною серед простих людей була пісня "Ой, на горі да женці жнуть" про козацького гетьмана Петра Сагайдачного.

У Києві, Львові, Кам'янці-Подільському та інших містах з'явилися музичні цехи, що обслуговували населення на весіллях, святах, при зустрічі гостей, інших урочистостях.

Пісня і музика давали наснагу народові в його нелегкому житті і" праці, тривалій і тяжкій визвольній боротьбі.

--------

 

Основатели украинского профессионального театра - Марк Кропивницкий, Иван Карпенко-Карый, Панас Саксаганский, Николай Садовский и Мария Заньковецкая - были прежде всего художниками-гражданами. Они видели в театральной сцене трибуну социального, эстетического и этического воспитания масс. Повышению гражданской роли украинского театра содействовало и то, что в годы первой демократической революции он наконец-то избавился от официальных репертуарных ограничений и получил возможность наряду с популярным украинским репертуаром ставить спектакли на украинском языке по пьесам мировой и русской драматургии (Шекспира, Шиллера, Гольдони, Ибсена, Островского, Толстого, Чехова).

В 1907 году Н.Садовский основал в Киеве первый в Украине стационарный украинский театр. На следующий год в нем торжественно было отмечено 25-летие сценической деятельности гениальной украинской актрисы М.Заньковецкой. По сравнению с другими театрами Киева, стационарный украинский театр установил для себя самые дешёвые билеты, организовывал выездные спектакли в селах, чем быстро завоевал славу театра "для мужиков и плебса". Екатеринославский любитель - кинооператор Д.Сахненко экранизировал спектакли этого театра - "Наталку-Полтавку" и "Наймичку". Этим было положено начало украинского художественного кинематографа.

Положительным приобретением в репертуаре театра Садовского были музыкально-драматические произведения прогрессивных украинских и братских славянских и западноевропейских композиторов. На высоком идейно-художественном уровне осуществлялись и оперные спектакли; "Запорожець за Дунаем" С.Гулака-Артемовского, "Наталка-Полтавка", "Чорноморці", "Утоплена", "Різдвяна ніч", "Енеїда" Николая Лысенко, "Катерина" Н.Аркаса, "Роксолана" М.Сичинского, "Галька" С.Монюшка, "Проданная невеста" Ю.Сметаны, "Сельская честь" П.Масканьи (достаточно характерно, что все эти оперы были на темы из жизни простого народа). Спектакли театра Садовского не только жанрово разнообразили его репертуар, но и развивали лучшие национальные черты украинского сценического искусства, в котором органично соединялось драматическое и музыкально-вокальное искусство.

 

2. Преса. Радіо. Наука. Освіта. Образотворче мистецтво в 40-х роках ХХ ст.

См. билет №23.2

Білет №23

1. Особливості архітектури козацької доби.

Особливості української тогочасної архітектури: вплив європейського Відродження та зміни в будівництві захисних споруд. Ренесансні риси у забудові міст. Поява монументальної скульптури. Розвиток іконопису. Книжкова мініатюра та графіка.

В українській архітектурі XVІ - першої половини XVII ст. було кілька визначальних особливостей. Яскравої самобутності їй надавали передусім оборонні споруди. За тих часів на українських землях зводили замки й міста-фортеці. Крім того, роль оборонних укріплень виконували численні культові споруди - церкви, монастирі, костьоли, синагоги. Порівняно з попередньою епохою будівництво фортифікації зазнало суттєвих змін. Зумовлені вони були як розвитком артилерії, так і утвердженням нових мистецьких принципів, породжених добою Відродження. Поява нових видів вогнепальної зброї змушувала будівничих зміцнювати мури фортифікаційних споруд: вони стали вищими і значно ширшими. Винаходом тих часів були вежі-бастіони. Закисні мури й вежі зробилися більш ошатними: їх почали прикрашати різноманітними арками, парапетами, маківками. Замки у XVII ст. перетворювалися на розкішні палаци, де фортифікаційні споруди, крім основних, почали виконувати й суто декоративні функції.

Так, під час будівельних робіт у XVI ст. нових обрисів набув славнозвісний Луцький замок, збудований ще князем Любартом Гедимі-нокичем у ХІУ ст. Протягом XVI ст. зазнавала змін архітектура Кам'янець-Подільської фортеці, заснованої в XIV ст. її башти прикрасили ренесансними порталами, обрамленнями вікон та бійниць. Було перебудовано й замок В Острозі. Наприкінці XVI ст. його прикрасила Кругла, або Нова, вежа, увінчана кам'яною короною.

Яскравим прикладом тогочасного оборонного будівництва є замки в Теребовлі, Бережанах, Жовкві, Підгірцях, Бродах, Одеську, Мед-жибожі та ін.

Нових обрисів набували укріплені культові споруди. Великі монастирі мали вигляд справжніх фортець, захищених міцними мурами з вежами-бастіонами. Такими, зокрема, є Троїцький монастир у Межиріччі під Острогом і Дерманський монастир на Волині, Бернардинський монастир у Заслав!, Успенський Почаївськнй монастир.

До оборони пристосовувались і окремі храми, як, приміром, Покровська церква в с. Сутківцях на Поділлі, Успенський собор Зимненського монастиря під Володимиром, Покровська церква А. Кис/ля у Ниа-кіничах, П'ятницька церква у Львові. Оборонного характеру надавали й мурованим синагогам, що будувалися за межами міських мурів.

Вплив ренесансного стилю передусім відбивався на міських житлових будинках. Унікальним зразком ренесансного будівництва став ансамбль львівської площі Ринок - будинок Корняктя і Чорна кам'яниця, о також споруди, пов'язані зі львівським Успенським братством - Успенська церква, каплиця Трьох святителів, вежа Корнякта. Авторами цих проектів були Павло Римлянин, Амброджо Прихильний, Петро Барбон та ін.

 

2. Культура повоєнного часу.

ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ

"Ждановщина" - ідеологічна кампанія зі знищення вільнодумних діячів літератури і мистецтва в СРСР, пов'язана з діяльністю секретаря Компартії з ідеології Андрія Жданова

ДАТИ 1953 р. - запровадження обов'язкової семирічної освіти

ПЛАН

1. Відбудова і розвиток освіти. Впровадження обов'язкового семирічного навчання.

2. Наука. Розгром генетики та "лисенківщина" в Україні.

3. Становище та розвиток літератури і мистецтва. "Ждановщина" та боротьба з космополітизмом в Україні.

1. У повоєнний період головним завданням в галузі освіти була відбудова мережі навчальних закладів - шкіл, училищ, вузів.

• У 1944-1950 рр. було відбудовано й споруджено нових 1669 шкіл на 500 тисяч учнівських місць.

У 1950 р. мережа відновлених шкіл досягла довоєнного рівня, проте вона вже не відповідала потребам, що зростали. В Україні налічувалося 6,8 млн школярів, більшості з яких довелося навчатися у ледь пристосованих для занять приміщеннях, що не відповідали елементарним вимогам. Навіть через 10 років по війні третина шкіл республіки все ще працювала у дві, а то й три зміни. Хронічно бракувало шкільного обладнання, підручників, зошитів (у селах для писання використовувалися незадруковані газетні береги). Особливої гостроти набула проблема забезпечення шкіл кваліфікованими вчительськими кадрами.

У 1953 р. в Україні було впроваджено обов'язкову семирічну освіту;

• Зростала мережа ремісничих училищ і шкіл фабрично-заводського навчання, куди набиралася молодь із початковою й неповною середньою освітою. Держава була зацікавлена в навчальних закладах саме такого типу, оскільки в них швидко (впродовж півроку, максимум -двох років) готувалися кадри робітників. Вихованцям забезпечувалося проживання в інтернатах, безкоштовне харчування і спецодяг, що приваблювало позбавлених батьківського піклування підлітків із розорених війною міст і сіл України. Натомість випускники цих навчальних закладів були зобов'язані працювати за призначенням на шахтах, фабриках і заводах, розташованих переважно за межами України - на Уралі, в Сибіру й на Далекому Сході.

• Відновилася діяльність усіх вищих навчальних закладів. У 1950 р. їх налічувалося 160, зокрема 7 університетів, 52 педагогічних, 45 технічних, 19 сільськогосподарських, 14 медичних, 9 мистецьких, 6 правничо-економічних інститутів. Число студентів зросло з 99 тис. у 1946 р. до 325 тис. у 1956 р., близько половини з них навчалися на заочних та вечірніх відділеннях.

2. У 1950 р. кількість науково-дослідних установ в Україні становила 462, а чисельність працівників у них досягла 22,3 тис. чоловік.

Головною науковою установою України залишалася Академія наук УРСР, яку очолював біолог зі світовим іменем О. Палладін.

У республіці в 1946 р. було запущено перший в СРСР атомний реактор.

Головні досягнення в науці:

• Створення у 1948-1951 рр. першої в СРСР малої електронно-обчислювальної машини "МЕОМ". Автором її був видатний український вчений, завідувач лабораторії моделювання та обчислювальної техніки Інституту електротехніки АН УРСР С. Лєбедєв. Ця лабораторія започаткувала дослідження в галузі кібернетики;

• удосконалення й масове впровадження в практику автоматів зварювання металу під флюсом. Цей метод, розроблений ученими інституту електрозварювання АН УРСР під керівництвом Є. Патона, докорінно змінив технологію багатьох галузей виробництва, сприяв підвищенню продуктивності праці, збільшенню випуску металопродукції.

Нова технологія була з успіхом застосована при спорудженні газопроводу Дашава-Київ.

Великих втрат зазнала біологія. Деякі перспективні напрями наукових досліджень, що не вписувались в існуючі ідеологічні догми та стереотипи, зокрема генетика, були оголошені ідеалістичними, "лженауковими".

На серпневій (1948) сесії Всесоюзної академії сільськогосподарських наук Т. Лисенко, підтриманий верхами, насамперед Сталіним, після тривалої боротьби, що розпочалася ще в 30-ті роки, здобув остаточну перемогу над своїми науковими опонентами. Суть конфлікту полягала в протистоянні "вейсманістсько-морганістської генетики" та "марксистсько-ленінської наукової" концепції "виховання" потрібних спадкових якостей у рослин.

Розпочалися переслідування й розправи. У Харкові, зокрема, були звільнені з роботи завідувач кафедри генетики і дарвінізму університету професор І. Поляков та професор сільськогосподарського інституту С. Делоне.

Розгром генетики, що дістав назву "лисенківщина" спричинив відставання Радянського Союзу в цій галузі в наступні десятиліття.

3. По війні на деякий час відбулося певне послаблення ідеологічного контролю з боку режиму. Це спричинило виникнення ряду літературних творів, що не вписувались в жорсткі рамки комуністичної ідеології.

Відновлення ідеологічного тиску на суспільство було довірено Андрію Жданову - секретарю з ідеології, близькому помічникові Й. Сталіна. Метою ідеологічної кампанії, що в сучасній історичній науці дістала назву "ждановгцина", було піднесення російської культури і науки на противагу успіхам інших народів.

Зміст "ждановщини" в Україні:

• звинувачення українських комуністів у неправильному доборі кадрів та їхній недостатній політико-ідеологічній пильності в галузі науки, літератури й мистецтва, де "існує ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія" і "мають місце українські націоналістичні концепції";

• звинувачення українських діячів культури в "перекрученні історії та націоналізмі".

Відповідно до рішень у Москві, ЦК КП(б)У ухвалив низку постанов, метою яких було "поставити на місце" українських радянських літераторів та митців:

• "Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури";

• "Про журнал "Вітчизна"";

• "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення";

^ • "Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв'язку з постановою ЦК ВКП(б) "Про оперу "Велика дружба" В. Му-раделі"" тощо.

Головні наслідки цих постанов:

• 1947 р. - призначення першим секретарем ЦК КП(б)У України Л. Кагановича;

• праця "Нарис історії української літератури", була визнана такою, що мала суттєві "недоліки", "перекручення" в буржуазно-націоналістичному дусі марксистсько-ленінського розуміння історії української літератури;

• головний редактор журналу "Вітчизна" Ю. Яновський звинувачувався в тому, що "систематично надавав сторінки журналу для пропаганди буржуазно-націоналістичної ідеології і сам опинився в полоні буржуазно-націоналістичних поглядів";

• гоніння на поетів В. Сосюру за вірш "Любіть Україну" (1951), І. Сенченка, П. Панча, М. Рильського, А. Малишка, звинувачених у буржуазному націоналізмі, композитора К. Данькевича за оперу "Богдан Хмельницький" тощо;

• розкритикований "за націоналізм" перший том "Історії України" за редакцією М. Петровського "за грубі політичні помилки і перекручення буржуазно-націоналістичного характеру".

У 1948 р. з ініціативи вищого партійного керівництва в СРСР розгорнулася боротьба з так званими "космополітами", яка поширилася і в Україні. Цього разу в поле зору партійних ідеологів потрапили літературні і театральні критики, євреї за національністю.

У 1950 р. було ліквідовано кабінет єврейської історії Академії наук УРСР. Ще раніше, у 1949 р. заарештували його провідних співробітників.

Протягом 1948-1952 рр. у зв'язку з так званою "Справою Єврейського антифашистського комітету" було репресовано 19 єврейських письменників України.

ВИСНОВКИ

Культурне життя України у повоєнний період розвивалося під жорстким тиском Комуністичної партії. Масова ідеологічна кампанія переслідування митців дістала назву "ждановщина". Під "колеса" комуністичної системи потрапили видатні українські поети, прозаїки, композитори. Кампанія засвідчила бажання влади посилити контроль над духовним життям суспільства.

Певні зрушення були зроблені в галузі освіти та науки, хоча і тут не обійшлося без втрат - розгрому зазнали найперспективніші того часу науки генетика та кібернетика. В цих галузях ми відстали фактично назавжди від розвинених країн.

Білет №24

1. Перші шкільні підручники. Колегії в Україні.

См. №11.2, 13.1

2. Культура України в умовах кризи Радянської системи.

 

 

Условия развития литературы и искусства. Противоречия и трудности 60-80-х годов не могли не отразиться на состоянии литературы и искусства в Украине. Тоталитарная система нуждалась в художественном оправдании своего курса на сворачивание демократизации, усиление централизма и денационализацию украинского населения. Система требовала подтверждения авторитетом искусства выдуманных в партийных кабинетах мифов о "развитом социалистическом обществе как высшем типе человеческой цивилизации", "новой исторической общности людей - советском народе", "социалистической демократии как высшем типе демократии", "социалистическом образе жизни" и его преимуществах над буржуазным и т.п. Заказы верхов подкреплялись высокими гонорарами, лауреатскими званиями, почестями и материальным благополучием.

Официальным исполнителем воли партии были соответствующие общественные организации - союзы писателей, художников, композиторов и т.п. Например, численность Союза писателей превышала 800 членов. Эти союзы и их партийные организации выполняли также и функции давления на "неустойчивых" или непослушных. Партия внимательно следила за настроениями людей искусства. Проявлением этого были многочисленные партийные постановления по вопросам литературы и искусства, съезды и пленумы творческих союзов. Как следствие в литературе и искусстве культивировались конъюнктурщина, стремление угодить высшему партийно-хозяйственному руководству, приспособление к слаборазвитым эстетическим вкусам большинства его представителей. Все это обосновывалось необходимостью придерживаться принципов партийности и народности в искусстве, творить в русле "социалистического реализма", ставить в центр творчества трудящихся, советского человека, его борьбу за построение социализма и коммунизма, воспевать подвиги трудящихся в годы гражданской и Великой Отечественной войн, изображать дружбу народов, интернациональную солидарность трудящихся всего мира.

 

Потери и приобретения Украинской литературы. Несмотря на "оттепель" 60-х годов, многие украинские писатели оставались на позициях официоза и "социалистического реализма". Среди них были и патриархи советской литературы А.Корнейчук, М.Бажан, Ю.Смолич, в 1966г. удостоенные звания Героя Социалистического Труда. Их имена встречаем и среди лауреатов учрежденной в 1962г. Шевченковской премии. Эти и многие другие писатели старшего поколения продолжали свою творческую деятельность в привычной манере, создавая колоритные образы героев прошлых десятилетий и современности.

Примеру официально признанных мастеров стремилась следовать многочисленная группа приспособленцев-эпигонов, работающих по заказу верхов. Рабочие, колхозники и служащие, которым посвящались их произведения, не узнавали себя, своих отцов и дедов в искривленном "под идею", искаженном мире искусственных, далеких от жизненных реалий образов.

Однако в Украине, как и в других регионах Советского Союза, существовало и другое искусство. Честные, талантливые писатели, поэты, художники остро ощущали нарастание неблагополучия в обществе, деформацию отношений между людьми, девальвацию таких вечных общечеловеческих ценностей, как честь, благородство, порядочность, обязанность, сочувствие, взаимопомощь. Их внимание все больше привлекало катастрофическое ухудшение экологической обстановки в Украине, связанное с бесконтрольной деятельностью на ее территории центральных ведомств. Эта часть интеллигенции поднимается до понимания причин упадка национальной культуры, сужения сферы применения украинского языка как следствия несправедливого, колониального положения Украины в составе Советского Союза, отсутствия ее реального суверенитета и права ее граждан решать свою судьбу в соответствии с личными интересами.

Все эти чувства нашли яркое отражение в лучших произведениях литературы и изобразительного искусства Украины 60-80-х годов. Эти произведения находили живой, заинтересованный отклик в широких кругах общественности. В то же время номенклатурная верхушка Украины настороженно, а то и враждебно встречала их. В 1968г. по инициативе тогдашнего первого секретаря Днепропетровского обкома партии А.Ватченко была развернута кампания травли Олеся Гончара за его роман "Собор". Олесь Гончар одним из первых в украинской литературе обратился к художественному анализу глубинных деформаций в общественной жизни Украины в послевоенных условиях. Об этом в художественной литературе и в публицистике заговорили только спустя два десятилетия. А.Ватченко назвал "Собор" "идейно порочным" и "пасквильным". Эту несправедливую, предвзятую критику чванливого партийного бонзы поддержал и П. Шелест -первый секретарь ЦК КП Украины.

Был подвергнут критике и фактически изъят из обращения талантливый роман Р.Иванчука "Мальвы", в котором задолго до появления знаменитого произведения Чингиза Айтматова "И дольше века длится день" с его новеллой о манкурте показан сугубо украинский вариант ман-куртизма - янычарство. Роман исполнен идеей неуничтожимости национальной культуры, сознания бессмертия украинского народа. В душной атмосфере 70- 80-х годов с вольнолюбивыми художественными произведениями стремились пробиться к украинскому читателю В.Дрозд ("Мертвая зона"), Е. Гуцало ("Южный комфорт"), Р.Федорив, И.Чендей, И.Билык и др.

Осуждение и фактическое запрещение "Собора" знаменовали собой открытый переход к "закручиванию гаек" в идеологической и культурной сферах. После устранения П. Шелеста от руководства Компартией Украины и избрания на пост первого секретаря ЦК В.Щербицкого предвзятость и подозрительность в отношении к творческой интеллигенции Украины со стороны партруководства республики резко усилились. И.Дзюба, Н.Лукаш, В.Некрасов и ряд других были исключены из состава Союза писателей Украины.

Конец "оттепели" и наступление брежневской "ползучей реакции" отрицательно сказались и на творчестве Лины Костенко. Только спустя 16 лет после публикации сборника "Путешествия сердца" (укр. "Мандрівки серця") вышел ее новый поэтический сборник "Над берегами вільної ріки".

Шесть лет обивало издательские пороги выдающееся произведение Лины Костенко "Маруся Чурай" - роман в стихах, вышедший из печати лишь в 1979г. и только в 1987г. удостоенный Государственной премии УССР. Были сняты с производства уже принятые к печати сборники писательницы "Зоряний інтеграл", "Княжа гора".

Творческие судьбы некоторых других представителей "шестидесятничества" в 70-80-е годы складывались более удачно. К числу высокохудожественных произведений, по мнению критика В.Брюховецкого, следует отнести стихотворения И.Драча из книги "Корінь і крона", лирический сборник "На срібному березі" М.Винграновского, "Розп'яття" П.Скунца, "Таємницю твого обличчя" Д.Павлычко, "Перевоплощение" (укр. "Перевтілення") В.Коротича.

 

Потерянные судьбы. По меткому выражению известного украинского кинорежиссера Ю.Ильенко, из трех категорий бойцов фронта искусств - тех, кто находился в окопах, кто боролся на передовой и кто погиб, - в анналы истории сразу же входит третья.

В Украине это были те, кто стал жертвами судебных преследований, платил за свои идеалы лагерями, там и оказалась потерянной их судьба. Вся их "вина" состояла в том, что они не пошли на компромисс с совестью, не согласились на роль глашатаев лжи и фальши, приготовленную для них тоталитарной системой.

Стус пережил два ареста. В 1980г. В.Стус был осужден на 10 лет лишения свободы и на 5 лет ссылки. В 1985г. поэт умер в одном из мордовских лагерей, прожив всего сорок семь лет. Решением Совета Министров УССР В.Стусу за поэтический сборник "Дорога болю" посмертно присуждена Государственная премия УССР в области литературы за 1990г. Именно таким, как В.Стус, украинская литература обязана тем, что ей удалось сохраниться в душной и жестокой атмосфере 70-80-х годов.

Один из лучших литературных критиков 60-х годов И.Свитлычный впервые был арестован в 1965г., во второй раз - в 1972г. В апреле 1982г. 6 сенаторов и 96 конгрессменов США направили письмо Л.Брежневу с призывом освободить И.Свитлычного и позволить ему выехать в Америку на лечение. Ответа не последовало. И только в 1983г. полупарализованный И.Свитлычный вернулся из ссылки в Киев, продолжая при этом напряженно работать.

Искусство Украины. В условиях русификации немало творческих коллективов сумели сохранить национальный колорит и высокий творческий потенциал.

Среди них - заслуженный Государственный хор им. Г. Веревки, академическая хоровая капелла "Думка", заслуженный ансамбль танца УССР им. П.Вирского.

214 человек объединял Союз композиторов Украины, отделения которого имелись во Львове, Харькове, Донецке и т.д. Прекрасную, с ярко национальным колоритом серию песен создал в то время П.Майборода, плодотворно работал прославленный композитор А.Билаш. Их песни звучали во всех уголках республики - от столицы до самого отдаленного села.

В 1979г. оборвалась жизнь известного в Украине и мире в свои тридцать лет композитора-песенника, автора популярнейших в то время песен "Червона рута" и "Водограй" В.Ивасюка.

В 1980-1982гг., впервые за долгие годы Государственный академический оперный театр Украины участвовал в знаменитом Вистбаденском фестивале. Мир был пленен элементами "незнакомой казацкой экзотики" в опере "Тарас Бульба" Н.Лысенко.

Успешно прославлял оперное искусство Киевский оперный театр. Всей Украине и далеко за ее пределами известны чудесные исполнители оперных партий Е.Мирошниченко, Г.Ципола, М.Стефьюк, Д.Гнатюк, А.Соловьяненко, А.Мокренко и др. Хорошо зарекомендовала себя Львовская опера, имеющая исключительной красоты театр. Заслуженной славой пользовались оперные театры Одессы, Харькова, Днепропетровска.

В 70-80-е годы эпидемия русификаторства охватила и театральное искусство. Менее 30% профессиональных театров республики оставались украинскими. Театров, ставящих спектакли на языках других народов Украины (кроме, конечно, русского), вообще не существовало.

Вторая половина 60-70-х годов стала периодом формирования неповторимого направления киноискусства - украинского поэтического кино. Его основу составили вышедшие в это время художественные киноленты "Каменный крест" (режиссер Л.Осыка), "Родник для жаждущих" (режиссер Ю.Ильченко, сценарии И.Драча), "Белая птица с черной отметиной", "Вавилон XX" (режиссер И.Миколайчук), "Тени забытых предков" (режиссер С.Параджанов).

Судьба этих выдающихся лент, вошедших в мировую сокровищницу киноискусства, была очень сложной. Фильм "Родник для жаждущих" вообще не был выпущен на экраны. "Вечер накануне Ивана Купала" был выпущен небольшим количеством копий, и на экраны он практически также не попал. Фильм "Тени забытых предков", вышедший на экраны в 1964г., в канун завершения "хрущевской оттепели", в течение 20 лет не упоминался ни единым словом.

Примечательно, что судьбу любого кинофильма, как и других произведений искусства, решали не профессионализм режиссуры, исполнительское мастерство, художественные достоинства, а мнение партийных функционеров.

Художники кино имели в своем распоряжении приличную базу. Действовали три киностудии: Киевская им. А.Довженко, Одесская, Ялтинская. Однако последняя фактически была филиалом Московской киностудии им. Горького и в силу этого на украинский кинематограф практически не работала. Наиболее эффективной была работа Довженковской студии, имевшей постоянный штат актеров, режиссеров и т.п. Ежегодно она работала над 7-12 кинофильмами.

Плодотворно работали также украинские скульпторы, особенно монументалисты. Только за 60-70-е годы они возвели 500 памятников В.Ленину. И это при том, что скульптуры В.Ленина, в полный рост или в полфигуры, были в каждой школе, в каждом училище, техникуме, вузе, на каждом промышленном предприятии, в городах и селах. Тысячи и тысячи - им несть числа - выполненных мастерски профессионалами и "халтурно", полукарикатурно, а то и карикатурно любителями-энтузиастами.

К немногим истинным произведениям монументального искусства этого периода следует отнести памятник Лесе Украинке в Киеве и Тарасу Шевченко в Москве, а также "Стену скорби" на Байковом кладбище в Киеве, залитую бетоном в одну из ночей.

Трудными были 60-80-е годы в жизни И.Гончара, выдающегося украинского скульптора, автора памятников М.Горькому в Ялте, Т.Шевченко в Яготине, народной художнице Е.Билокур в селе Богдановка на Киевщине. Так и не был открыт при жизни этого талантливого скульптора музей собранных им памятников украинского искусства, хотя он собрал колоссальный этнографический материал.

Плодотворную работу по приумножению национального художественного искусства проводили мастера кисти. Многие из них откликнулись на призыв руководящих инстанций и рисовали портреты передовиков, новостройки и т.п. Но такая "живопись" мало кого привлекала, поскольку всем было ясно, что она выполнена по заказу верхов, в угоду им, а не как порыв души автора. Большинство же мастеров славили природу родного края, воспроизводили бытие человека в реалиях его естественного окружения, проявляя высокий художественный вкус и умение. Люди с удовольствием и огромным эстетическим наслаждением любовались полотнами М.Дерегуса, В.Чеканюка, Т.Яблонской, В.Шаталина (Киев), С.Серветника (Львов), А.Эрде-ли, Ф.Манойло, И.Кошая (Закарпатье), мастеров Харькова, Запорожья, Днепропетровска, Одессы. Высокоталантливые художественные полотна способствовали формированию эстетических вкусов народа, сохраняли в людях человечность.

Таким образом, общий социально-экономический кризис в обществе и постхрущевская реакция оказали отрицательное воздействие на развитие культуры. В условиях невиданной русификации, тотального наступления центра на национальную культуру вставал вопрос о существовании украинского народа. Лучшие представители украинской литературы и искусства всеми силами (а иногда и ценой собственной жизни) отодвигали эту ужасающую перспективу.

Народное образование. Народное образование - подпочва культуры и духовности - находилось в 60-80-е гг. в состоянии постоянного экспериментирования, политизации, приспособления к потребностям "коммунистического строительства".

В 1966-1967гг. в школах республики начался переход на новые учебные программы, который планировалось завершить через 10 лет. Кроме новых дисциплин, еще недавно запрещенных, - кибернетики, генетики, - были введены курсы философии и политэкономии социализма, объединенные в специальный предмет - обществоведение. В направлении расширения истории коммунистической партии трансформировались курс истории СССР и курс истории. В восьмых классах был введен новый курс "Основы советского государства и права".

В 1972г. ЦК КПСС и Совет Министров СССР приняли совместное постановление "О завершении перехода к всеобщему среднему образованию молодежи и дальнейшем развитии общеобразовательной школы". Указанный документ, а также принятые в 1973г. "Основы законодательства СССР и союзных республик о народном образовании" определили особенности учебного процесса в последующие годы. Их принятие означало, что отныне задачей школ и приравненных к ним учебных заведений является обеспечение средним образованием каждого гражданина Украины, независимо от его желания и социальной необходимости. Положение о всеобщем обязательном среднем образовании молодежи было включено в Конституцию УССР 1978г.

Эти обстоятельства усложнили работу школ, вынужденных выполнять государственный заказ без достаточного уровня материально-технического обеспечения, при неудовлетворительной дисциплине учащихся, не желающих продолжать учебу. В конце девятой пятилетки абсолютное большинство выпускников восьмых классов продолжали обучение в средних школах или в средних специальных учебных заведениях.

Превращение советских людей в "наиболее образованный народ мира" было включено в народнохозяйственные планы, а значит подлежало безусловному выполнению. В этих условиях начали снова практиковаться малоэффективные заочные и вечерние формы обучения, куда почти принудительно направляли учиться всех, кто в возрасте до 45 лет не имел среднего образования. В профтехучилищах открывались специальные группы для получения среднего образования.

Громкие заявления об охвате почти 100% молодежи средней школой оказали отрицательное влияние на качество обучения.

Были введены жесткие критерии оценки работы учебных заведений по их количественным показателям. Велась активная борьба с второгодничеством, за сохранение ученических контингентов. Обязательность среднего образования вела к обесцениванию знаний, "припискам" в их оценке. Особые акценты в 60 - 70-е годы делались на трудовом воспитании ученической молодежи.

Обращалось внимание и на то, чтобы учащиеся психологически настраивались на работу на производстве непосредственно после получения среднего образования. Особенно активно эта работа велась в сельских и поселковых школах.

Антинародный характер имела акция закрытия, особенно в сельской местности, малокомплектных начальных и восьмилетних школ. За 60-е годы вследствие этого количество общеобразовательных школ сократилось на 3160 единиц, а в 1980г. в Украине их стало 20935, что почти на 9,3 тыс. меньше, чем в 1960г.

 

Русификация Украины. В 70-80-е годы в школах Украины резко сузилась сфера функционирования украинского языка. В ноябре 1978г. согласно решению высшего партийного руководства Министерство образования УССР направило на места директиву под названием: "Совершенствовать изучение русского языка в общеобразовательных школах республики". "Совершенствование" ознаменовало собой начало новой волны русификации заведений народного образования. В областных центрах республики и в ее столице украинские и смешанные русско-украинские школы в конце 70-х годов составляли лишь 28%, а русские - 72% общего количества школ. В Донецке, половина населения которого - украинцы, не осталось ни единой украинской школы. Всего же за 1960-1980гг. число украиноязычных школ в республике уменьшилось на 8,7 тысячи.

Но этого было мало. Тоталитарный режим стремился к тотальной русификации Украины (и это было важнейшее "соцобязательство" В.Щербицкого перед Москвой).

Руководство республики, чутко улавливая настроения центра, стимулирующего процесс "слияния наций", изо всех сил стремилось проявить себя именно в области языковой политики, превратив при этом систему народного образования в орудие русификации подрастающего поколения. Стало обычным явлением освобождение учащихся от изучения украинского языка и литературы, все еще остающихся в программах русских школ в Украине. Наряду со школой, родной язык еще решительнее вытесняли из высших учебных заведений, театров, хозяйственных, партийных, советских, комсомольских, профсоюзных органов. Одновременно уменьшалось количество изданий на украинском языке, в том числе и для детей. Если в 60-е годы на украинском книжном рынке свыше 69% книжной продукции было на украинском языке, то в июле 1990г. - менее 20%.

Средняя специальная и высшая школа. Тенденция в образовании, связанная с расширением профессиональной подготовки молодежи, породила высокие темпы развития системы профессионально-технического образования. Она расширилась в 1959- 1980гг. в 1,3 раза, а ее контингент увеличился более чем вдвое. Расширился перечень специальностей, по которым велась подготовка кадров. Среди них были такие, которые связаны с эксплуатацией станков с программно-числовым управлением, автоматических систем, нефтегазопроводов, ремонтом новых типов машин и оборудования. В значительной степени расширилась сеть средних ПТУ, была организована целевая подготовка педагогических кадров для них в техникумах и профильном Харьковском институте.

Вузы были сориентированы на достижение главным образом количественных показателей, т.е. расширение численности подготавливаемых кадров с высшим образованием. Количество студентов в 1980г. увеличилось до 680тыс. В 1980г. в Украине, общая численность населения которой составляла 50,1 млн человек, работало 5,3млн специалистов с высшим и средним образованием.

Основой учебно-воспитательного процесса в вузах оставалось формирование марксистско-ленинского мировоззрения. В результате вуз зачастую выпускал не высококлассного хирурга, инженера, учителя, а запрограммированного исполнителя воли партии, политизированного специалиста.

Состояние науки. Влияние науки на развитие человеческой цивилизации в 60-80-е годы значительно возросло. В условиях научно-технической революции наука все больше превращалась в непосредственную производительную силу. Не обошел этот процесс и СССР. Учитывая это, партийно-государственное руководство стремилось обеспечить развитие ее важнейших направлений. На XXIV съезде КПСС в 1971г. была сформулирована задача - "органически соединить достижения научно-технической революции с преимуществами социализма". Но нарастание кризиса в обществе отрицательно сказалось и на состоянии науки в Украине.

Количество ученых в республике в 1980г. возросло до 200тыс. человек. В расчете на 1тыс. жителей это было значительно меньше, чем в Российской Федерации: помимо некоторых исключений, центр стремился сохранить провинциальный характер украинской науки.

Как и в других (включая РСФСР) республиках СССР, эффективность работы ученых в Украине была низкой. Промышленные предприятия, колхозы, совхозы не были заинтересованы в немедленном внедрении научных разработок в производство, так как такая политика была им невыгодна. Между разработкой и внедрением был, как правило, настолько длительный промежуток времени, что "нововведение" успевало устареть. При таких условиях ученые теряли интерес к социально-экономическим результатам труда. Только на некоторых приоритетных направлениях - электросварке, электрошлаковой переплавке, обработке металлов под высоким давлением, материаловедении - украинские ученые выходили на мировой уровень.

Центром научных изысканий республики продолжала оставаться Академия наук УССР. К началу 80-х годов в ее учреждениях работало более 70тыс. человек. В 1962г. работу АН УССР возглавил известный специалист в области электросварки Б.Патон.

Во второй половине 60-80-х годов ученые республики достигли определенных успехов. В течение короткого времени стал мировым лидером в области порошковой металлургии Институт проблем материаловедения. В 1969г. в условиях космического вакуума и невесомости на корабле "Союз-6" благодаря ученым Института электросварки удалось впервые в мире осуществить сварку алюминия, титана и нержавеющей стали.

Определенные успехи были достигнуты в аграрной науке. Так, коллектив Мироновского научно-исследовательского института под руководством академика В. Ремесло вывел новые сорта пшеницы, которыми в СССР засевались 8 млн га. В Украине были также выведены сорта сахарной свеклы с одноростковыми семенами, дающие урожай на 50-55ц выше, чем свекла с многоростковыми семенами,, а также ряд высокоурожайных гибридных сортов кукурузы, подсолнечника.

Заметным явлением в общественных науках стало завершение издания 26-томной "Истории городов и сед Украины", в подготовке которой участвовали более 100 тыс. человек. За этот уникальный труд его авторы в 1976г. были удостоены Государственной премии СССР. Важным результатом исторического осмысления действительности, хотя и не лишенного "белых пятен" и идеологических клише, стало завершение в 1979г. Институтом истории АН УССР многотомной "Истории Украинской ССР".

Несмотря на определенные успехи, в украинской науке 60-80-х годов с каждым годом все отчетливее, проявлялись признаки застоя - невосприимчивость к новому, нетерпимость к инакомыслию, диктат монополистов, разбухание штата научных работников с одновременным падением результативности исследований, карьеризм, "свояченичество" и т.п.

Білет №25

1. Культура України ХVІ-ХVІІІ ст.

 

2. Розвиток нинішніх культурних процесів в Україні.

 

Изменения условий развития культуры. Объявление руководством СССР перестройки и нарастание национально-освободительного движения оказали заметное влияние на состояние культуры.

На волне горбачевской "гласности" в области культуры развернулись процессы демократизации. Они проявились, прежде всего, в попытках отойти от единой компартийной идеологии, предусматривавшей однозначность оценок общественных явлений, в том числе художественного наследия, единообразие художественного воспроизведения действительности, единство подходов к организации народного образования, культурно-просветительной работы среди населения и тому подобное.

Провозглашение независимости превратило политику в области культуры в одну из важнейших сфер деятельности государства. В одобренных Верховным Советом Украины в начале 1992г. "Основах законодательства о культуре" сформулированы основные направления законодательства государства в вопросах культурного строительства. Культура в этом документе рассматривается как один из главных факторов национального возрождения, преодоления социально-экономического и политического кризиса, сохранения национальной самобытности украинцев и представителей национальных меньшинств, населяющих Украину.

С первых дней независимости стало очевидным, что в новом государстве с его национальным составом, широким спектром регионально-политических и регионально-культурных отличий, религиозной неоднородностью духовная сфера может функционировать только как плюралистическая.

Вместе с тем, в условиях экономического кризиса и формирования рыночной экономики уменьшаются возможности государственного обеспечения культуры. Государство не в состоянии выделять даже тот минимум средств, на который оно было в состоянии прежде. Что же касается других источников финансирования культуры (меценатство бизнесменов, благотворительные фонды и программы, спонсорство граждан и предпринимательских организаций и т.п.), то их удельный вес оставался незначительным. Таким образом, избавившись от идеологического подчинения правящей партии, культура стала попадать в жесткие тиски финансовой зависимости.

 

Рост социальной активности творческой интеллигенции. Во второй половине 80-х годов творческая интеллигенция стала стремительно втягиваться в общественную деятельность. Активную гражданскую позицию заняли творческие союзы, в частности Союз писателей Украины. На писательских форумах обсуждались острые проблемы современности, много внимания уделялось общественным деформациям прошлого, раскрытию преступлений сталинщины, говорилось о необходимости реабилитации жертв тоталитарного режима.

Во второй половине 1990г. Союз писателей Украины и "Мемориал" получили разрешение на ознакомление с судебно-следственными делами невинно репрессированных писателей. Началась огромная работа по тщательному изучению архивных дел. упрятанных в хранилищах бывшего КГБ.

Началось издание мартиролога всех писателей и ученых - жертв тоталитарного режима. Наиболее авторитетные и активные писатели, ученые, журналисты, включились в состав различных самодеятельных групп, партий, объединений, а затем стали народными депутатами, стремясь своей работой в советах всех уровней, в государственном аппарате способствовать национальному возрождению Украины.

Активизировалась национально-культурная жизнь, создавались национально-культурные общества. В местах компактного проживания национальных групп возникают национальные театры-студии, любительские коллективы. В 1989г. в Украине действовали четыре еврейских, а также татарский, венгерский и польский театры. В ряде областей местное радиовещание, телевидение начали передачи на национальных языках.

Конкретной реакцией на движение за утверждение государственного статуса украинского языка стало принятие 29 октября 1989г. Верхоным Советом Украины Закона о языках в Украинской ССР. Закон, обеспечивая статус равноправия языкам всех народов, проживающих на территории Украины, создавал условия для расширения сферы функционирования языка коренного народа республики - украинского. Среди принципиальных положений Закона - признание украинского языка государственным.

Положение в общеобразовательной школе. В результате осуществления мер по обеспечению всеобщего среднего образования во второй половине 80-х годов возникла новая образовательная ситуация: в 1986г. почти 70% населения Украины формально имели высшее и среднее (полное и неполное) образование. В то же время все больше проявлялось противоречие между уровнем образования и его качеством. Далеко не все выпускники овладевали программой средней школы - прежде всего в вечерних школах, средних профтехучилищах, некоторых сельских школах. Кроме того. идеологизация учебно-воспитательного процесса привела к выхолащиванию его национального колорита. Духовное наследие народа, в первую очередь украинского, изучалось в сфальсифицированном виде, из него было изъято все, что не отвечало идеологическим стандартам системы.

На волне перестроечных процессов в общественном сознании сформировалось понимание необходимости возрождения в школе, в учебно-воспитательной деятельности вообще, национальных начал и гуманистических общечеловеческих ценностей.

В идеологических структурах, органах образования, в широких кругах работников просвещения утверждалось мнение, что существенное отставание школьного образования от потребностей социально-экономического развития общества можно преодолеть только путем коренной его перестройки. В связи с этим в 1988г. были разработаны "Основные направления реформы общеобразовательной и профессиональной школы", предусматривающие осуществление изменении в системе воспитания и обучения подрастающего поколения.

В условиях независимости лучшие идеи "Основных направлений" получили дальнейшее развитие в новой концепции развития народного образования, получившей обоснование в программе "Образование" ("Украина XXI века"), утвержденной Кабинетом Министров в ноябре 1993г. Программа предусматривает существенную реорганизацию всей системы образования. начиная с дошкольного воспитания детей и заканчивая повышением квалификации дипломированных специалистов. Речь идет о формировании высокого интеллектуального и культурного потенциала народа как самого ценного его приобретения. Принципиальной позицией концепции является признание необходимости демократизации всех звеньев средней и высшей школы.

Демократизация народного образования обеспечивается и новыми подходами к организации учебно-воспитательного процесса, прежде всего - отказом от догматического однообразия, допускающего только единые учебные программы, методики и учебники. Такой принцип построения учебно-воспитательного процесса создает условия для раскрытия творческих способностей педагогов, их потенциальных возможностей и таланта. Опыт лучших педагогов в условиях демократизации становится важным фактором совершенствования образования в целом.

Наметились, правда, незначительные изменения к лучшему и в вопросе утверждения в учебном процессе украинского языка. В 1992/93 учебном году в Украине было школ с украинским языком обучения - 75,4%, в которых обучалось 49,4% учащихся. В 1993г. в первые классы школ, с украинским языком обучения пришло 66% детей. В 1990г. первоклассники, обучающиеся на украинском языке, составляли 44,6%.

Высшее образование. В новых условиях в системе высшего образования произошли существенные изменения. Для подготовки высококвалифицированных специалистов были открыты новые вузы. Один из наиболее авторитетных - университет "Киево-Могилянская академия" (1992 г.).

В первой половине 90-х годов была введена система государственного лицензирования (предоставление права на образовательную деятельность) и аккредитации (определение уровня образовательной деятельности) вузов. Самые высокие - III и IV - уровни аккредитации получил 161 вуз Украины, включая 16 государственных (классических) университетов и 30 академий.

Как и общество в целом, высшая школа находилась в состоянии глубокого кризиса. Крайне обострилась проблема ее финансирования. Попыткой частичного его преодоления было введение, наряду с государственным заказом (финансируемым из госбюджета), 20%-ного. а затем больше платного приема на обучение.

Наряду с государственными формами обучения, в последнее время получили распространение высшие учебные заведения, основанные на внебюджетном финансировании, прежде всего - на оплате обучения частными лицами или предприятиями. Осуществляя подготовку кадров по престижным экономико-правовым специальностям, эти вузы компенсируют неспособность государственных учебных заведений оперативно реагировать на потребности рынка.

Новое в художественном творчестве. В условиях национального возрождения возрастает роль художественного творчества. В литературно-художественном процессе все более утверждается плюрализм, предусматривающий отказ от свойственного тоталитарной системе "единственно правильного" художественного воспроизведения общественных явлений и процессов. В этом отношении принципиальным был отказ от метода "социалистического реализма" как единственного, имеющего право на существование.

Плюрализм, многогранность художественного изображения действительности невозможны без признания новаторских форм, в частности, тех, которые получили название авангарда. Население Украины начинает воспринимать то нетрадиционное, что зарождалось в художественном творчестве еще в начале XX века и от чего в силу догматической идеологии тоталитарной системы оно было отчуждено на протяжении многих десятилетий. Произведения художников-авангардистов широко представляются в наше время на многочисленных вернисажах, проходящих в Киеве, во многих городах Украины.

Определенное признание получило творчество художника Г.Синицы. Более 50 лет живопись его никому не была известна. Он же оставался верным идеям школы М.Бойчука, идеям возрождения украинской монументальной живописи на основе традиций искусства Киевской Руси, ее фресок, настенной живописи. Художник стал одним из зачинателей нового направления в монументальной живописи, получившего название "украинская национальная колористическая школа". За свои произведения последних лет он в 1991г. получил Государственную премию им. Т.Шевченко.

Довольно активно новаторский стиль утверждается также в музыкальном искусстве. Этому способствует то, что украинская национальная музыкальная школа имеет приобретения, связанные с именами таких композиторов-новаторов, как Б.Лятошинский, а также его последователей - Г.Таранова, И.Белзы, М.Гозенпуда и других, в свое время не только жестко критикуемых, но и преследуемых за модернизм в музыке. В концертных залах, театрах, на радио и телевидении все чаще звучат музыкальные произведения самых разных жанров, направлений и стилей - от рок- и поп-музыки, до классической.

Значительные изменения наметились и в литературном творчестве: расширяется тематический диапазон прозаических, поэтических и драматических произведений, разнообразнее становятся их стилевые формы. В литературный процесс вступила большая группа молодых мастеров. Ростками нового назвал О. Гончар появление на литературной ниве Украины журналов "Тернопіль", "Борисфен" (Днепропетровщина), "Степ" (Кировоградщина), "Холодний Яр" (Черкассы), "Хортиця" (Запорожье).

В связи с отсутствием эффективной системы государственного финансирования культуры Указом Президента Украины в июле 1994г. был создан фонд содействия искусствам Украины. Инициаторами этой организации стали представители творческой интеллигенции, политики, ученые, предприниматели - все те, кто видел будущее Украины в культурном созидании, в поддержке таланта и мастерства деятелей искусства.

Народное и самодеятельное искусство. В условиях национально-культурного возрождения в духовных процессах общества все более весомую роль играет народное творчество. Народно-декоративное искусство развивалось и в годы тоталитаризма. В те времена это были виды искусства, принадлежавшие к так называемому "нежелательному промыслу". Среди них - писанкарство. Писанки запрещалось изготовлять и продавать, их изымали из музейных экспозиций, даже конфисковывали. Такое отношение к писанкарству привело к тому, что это старинное и оригинальное искусство на большей части территории Украины было утеряно или подзабыто. Поэтому несомненно положительным явлением в культурной и научной жизни Украины, стало проведение научно-практической конференции "Писанка - символ Украины", в которой приняли участие мастера и специалисты в области писанкарства как республики, так и диаспоры.

С 1990 г. в Украине стал проводиться и приобрел очень большую популярность Всеукраинский фестиваль современной песни и популярной музыки "Червона рута".

После провозглашения независимости вошли в практику народные праздники - конкурсы "Лесині джерела", "Сорочинський ярмарок"; состоялся международный фестиваль украинского фольклора "Берегиня", международный фестиваль авторской песни "Золоті ворота" и др.

Трудности развития культуры. Наряду с положительными тенденциями, наметившимися в культурной жизни, ощущается и влияние отрицательных факторов.

Отрицательное влияние на современное состояние культурной жизни общества оказывает растущая коммерциализация процессов в искусстве. Она ведет к тому, что на экранах кинотеатров, а также на телевидении преобладающее место занимают далеко не лучшие западные фильмы, пропагандирующие насилие, духовное обнищание человека. Такие фильмы отрицательно влияют на формирование мировоззрения людей, разрушают психику детей, молодежи.

Среди процессов, выпадающих из контекста национального возрождения, - острейший кризис национального книгоиздания. В последние годы невероятно выросли цены на книги, в десять раз уменьшились тиражи изданий, втрое - вчетверо сократились планы изданий. Все меньше издается книг на языке коренного населения. В обращении председателя Комиссии Верховного Совета по вопросам культуры и духовного возрождения Л.Танюка к Президенту Украины Л.Кравчуку (ноябрь 1993г.) отмечалось, в что Украине более мощными темпами, чем во времена тоталитарной системы, идет повальная русификация государственного книжного рынка. Доля украиноязычной литературы снизилась до 31,6% по наименованиям и до 35,6% по тиражу. При этом среди русских изданий преобладают не высокохудожественные произведения классической и современной литературы, а низкопробное развлекательное чтиво. Тираж периодических изданий (газет, журналов), печатающихся на украинском языке, в 1994г., по сравнению с 1990г., уменьшился в 10 раз.

Теперь на каждого жителя Украины в год выпускается всего лишь 2 книги на украинском языке, т.е. втрое меньше, чем 10 лет тому назад.

Кризисные явления, обусловленные общим состоянием экономики страны, проявляются и в других отраслях культуры, особенно в требующих государственной поддержки. Остро встали проблемы, связанные с состоянием науки, особенно фундаментальной. Недостаточный уровень финансирования научных учреждений, в том числе и НАН Украины, породил опасный отток квалифицированных ученых из научной сферы в другие структуры, за границу. Это привело к уменьшению количества научных школ и направлений. Низкий уровень материальной базы не позволяет проводить исследования на уровне мировых достижений.

Подобная ситуация сложилась и в деятельности высшей школы, которую уже оставили многие высококвалифицированные преподаватели. Особенно острый кризис обрушился на общеобразовательную школу. К началу 1994/95 учебного года в Украине было 22,6 тыс. учительских вакансий.

Отсутствие необходимых государственных средств все чаще становится причиной закрытия или перепрофилирования культурно-просветительских заведений. Значительно уменьшилась численность участников художественной самодеятельности, различных кружков и т.п. Закрылись сотни библиотек, свыше тысячи клубов. В массовых библиотечных учреждениях значительно сократился книжный фонд, что является результатом недостаточного финансирования этого звена культуры. В условиях экономического кризиса сильно сократились возможности государства, предприятий и профсоюзов оказывать материальную поддержку культурно-просветительским учреждениям. В результате этого культурные проблемы широких слоев населения и, прежде всего, молодежи удовлетворяются все хуже.

"Иногда кажется, - отметил О. Гончар, - что единственное, чем Украина удерживается в этом мире, - это ее глубокая духовность, не поддающиеся никаким инфляциям золотые сокровища украинской души". Именно эти, накоплявшиеся веками нетленные сокровища и являются самым глубоким (и последним) залогом национального возрождения Украины, ее экономического и культурного расцвета в ближайшем будущем. Но и в этой сфере - духовной - ситуация складывается тревожная.

Hosted by uCoz